Денш зійшов униз до кабіни. Місис Денш у капелюшку дзвіночком і в жовтому серпанку спокійно плакала, поклавши голову на кошик з овочами.

— Цить, Серено, — мовив він хрипко. — Цить… Нам добре буде в Марієнбаді… Ми потребуємо відпочинку. А становище наше не таке вже й безпорадне. Я хочу зараз послати радіограму Блекгедові… Кінець-кінцем, це його впертість і нерозважність призвели фірму до… до цього. Ця людина вважала себе за якогось владаря світу… Це… дійде й до нього, врешті. Якби прокльони мали силу, я не дожив би до завтрього. — На диво собі самому, він відчув, що сірі зморшки його обличчя розсуваються в посмішці. Місис Денш звела голову й роззявила рота, щоб заговорити, але сльози ще дужче линули їй з очей. Глянувши на себе в свічадо, Денш випростав плечі й підсунув кепі. — Отож, Серено, — додав він трохи веселіше, — це кінець моєї ділової кар’єри… Зараз пошлю радіограму.

-----

Обличчя матері схиляється й цілує його. Він чіпляється рученятами за її сукню, а вона виходить, лишаючи його в темряві, лишаючи по собі легенькі пахощі, що від них його зводить на плач. Маленький Мартін кидається поміж залізних прутів свого ліжечка. У кімнаті темно, і за стінами на вулиці теж жахлива величезна темрява дорослих людей, грімлива, гомінка, що брилами лізе у вікна, просуває пальці крізь щілини в дверях. З улиці, приглушуючи гуркіт коліс, лине якесь приглушене виття, що стискає йому горло. Піраміди темряви нагромаджуються над ним, падають з гуркотом на нього. Він кричить, захлинається, знову кричить. Няня наближається до ліжечка, ступаючи в смузі спасеного світла. — Не бійся… немає нічого страшного. — Чорне її обличчя посміхається до нього, чорні руки обсмикують ковдру. — Це просто пожежна машина проїхала… Хіба ж ти боїшся пожежної машини?

-----

Еллен одкинулася на спинку сидіння в таксі й заплющила на мить очі. Ні купіль, ні півгодинний сон не змили нудного спогаду про редакцію, про дух тютюну в ній, щебетання друкарських машинок, без краю повторювані однакові фрази, обличчя, надруковані аркуші паперу. Вона почувала себе дуже стомленою, певно у неї смуги під очима. Таксі спинилося. Вгорі, на сиґнальній вежі засвітився червоний огонь. П’ята Авеню аж до самих тротуарів повна була таксі, лімузінів, автобусів. Вона спізнялася, забула годинника вдома. Хвилини тяжіли їй на шиї, важкі, немов години. Випроставшися на сидінні, так щільно стулила кулаки, що відчула, як гострі нігти вгрузли крізь рукавички в долоні. Врешті таксі шарпонулося вперед, знову пішов дух ґазоліну, задзичав мотор, згусток руху посунув на узгір’я Меррей. На ріжку глянула на годинника. Чверть на восьму. Рух спинився знов, заверещало гальмо таксі, її підкинуло. Сперлася, заплющивши очі, на спинку, у скронях їй била кров. Усі її нерви були гострим, стальовим, дзвінким дротом, що врізався їй у тіло. — Та хіба це важливо? — спитала вона сама себе. — Він почекає, а я не поспішаю бачити його. Ось порахуємо, скільки ще будинків… Менше ніж двадцять, вісімнадцять. Мабуть люди вигадали числа, щоб не збожеволіти. Таблиця множення найкращі ліки для хорих нервів. Очевидно, саме для цього старий Пітер Стьювізент, чи може хто інший, завів у місті числа на будинках. Вона посміхнулася на цю думку. Таксі рушив.