Опинившися на вулиці, глибоко відідхнув. Почував себе щасливим. Сягнув до кишені по годинника, а тоді згадав, що заставив його.

Золота леґенда про людину, що носила солом’яного бриля не по сезону. Джіммі Герф простує на захід Двадцять Третьою вулицею, сміючися сам до себе. Дайте мені волю, мовив Патрік Генрі, одягаючи чотирнадцятого травня солом’яного бриля, або дайте мені смерть. І таки дістав її. Тут немає трамваїв, зрідка хіба проїде, гуркочучи, молочний фурґон, у похмурих цегляних будинках на Челсі темно. Промчав таксі, лишивши по собі відгомін співу. На розі Дев’ятого Авеню зустрівся з поглядом очей, що скидалися на дірки на трикутнику з білого паперу. Жінка в непромокальному пальто кивнула йому з підворіття. Трохи далі сперечалися два англійські матроси п’яною лондонською говіркою. Коли наблизився до річки, повітря стало молочним од густого туману. Чув здалеку м’яке, величне ревіння пароплавів.

Довго сидить у брудній, тьмяно освітленій будівлі пристані, чекаючи на порон. Сидить і курить задоволено. Він нічого не може згадати. Все його майбутнє — туманом оповита річка й величезний порон, що вищирив низку вогнів, як посмішку негра. Скинувши капелюха, стає біля поруччів, а вітер ворушить йому волосся. Може він збожеволів, може втратив пам’ять, може це ще якась недуга з довжелезною грецькою назвою, а може його знайдуть у Гобокені, як він збирає ожину. Джіммі так голосно засміявся, що старий чоловік, який саме надійшов одчиняти ворота, позирає на нього скоса. Божевільний, не всі дома, думає, певно. Може він має рацію. Слово чести, якби я був художником, і мені дозволили б малювати в будинку для божевільних, я змалював би святого Алоїзія Філядельфійського у солом'яному брилі замість авреолі і з уламком олив'яної труби — струментом його тортур у руках, а себе самого примостив би біля його ніг, навколішках. Єдиний пасажир на пороні, він ходить по ньому з таким виглядом, ніби цей порон належить йому. Тимчасова моя яхта.

— Присягаюся, що тепер саме штиль, — бурмоче він, — і ніч дуже погожа. — Намагається з’ясувати самому собі свій веселий настрій. — Адже я не п'яний. Хіба збожеволів? Не думаю…

Порон уже мав одчалювати, як на нього з’їхала зламана ресорна, бричка з квітами й конем, що його поганяв невеличкий засмаглий, з великими вилицями чоловік. Джіммі Герф тупцяється біля брички, біля худого коня, що йому повипиналися, немов кілки, ребра. Поганенька бричка видається несподівано дуже веселою, застановлена горщиками з червоною і рожевою ґеранією, гвоздикою, тепличними трояндами і блакитною льобелією. Лине соковитий дух весняної землі, мокрих цвіточників і теплиці. Погонич сидить згорбившися, насунувши кепі на очі. Джіммі проймає бажання спитати, куди той їде з усіма цими квітами, але він стримується і проступає наперед.