— Я зовсім не збираюся їхати десь поїздом.

— Слухайте, Герфе, чи ви читали про чоловіка у Філядельфії, вбитого за те, що він чотирнадцятого травня одяг солом’яного бриля?

— Слово чести, якби я закладав нову релігію, то зробив би з нього святого.

— То ви не читали? Дуже втішно. Цей чоловік мав ще нахабство обстоювати свого солом’яного бриля. Хтось зламав його, він розпочав бійку, а тут до нього підскочив ззаду один із тих вуличних героїв, що стоять на всіх ріжках, і розтрощив йому голову уламком олив’яної труби. Його підняли з тріснутим черепом, а в шпиталі він помер.

— Як його прізвище.

— Не пам’ятаю.

— Ось і говоріть тепер про Невідомого Солдата… Адже цей чоловік справжній герой. Золота леґенда про людину, що насмілилася носити бриля не по сезону.

Крізь двері висунулася голова. Визирнув червоновидий чоловік з сплутаним волоссям, що звисало йому на очі.

— Може вам принести джіну, хлопці. Чий це ви справляєте похорон.

— Я лягаю спати й зовсім не хочу джіну, — незадоволено мовив Гільдебранд.

— Ми справляємо похорон святого Алоїзія Філядельфійського незайманика й мученика, що носив солом’яного бриля не по сезону, — обізвався Джіммі. — А я не від того, щоб ковтнути трохи джіну. За хвилину мушу йти. Бувайте здорові, Бобе!

— Бувайте здорові, ви, таємничий мандрівче… Дасте нам свою адресу, чуєте?

Жовта кімната була повнісінька пляшок з-під джіну, пляшок з-під імберового пива, повними недокурків попільницями; одні танцювали, інші лежали на софах. Грамофон без кінця-краю грав: Леді, леді, добра будь. Герфові ткнули склянку джіну. До нього підступила дівчина.

— А ми саме розмовляли про вас. Ви знаєте, що всі вас вважають за таємничу людину.

— Джіммі, — долинув п’яний, верескливий голос. — Тут підозрюють, що ви бандит.

— А чому ви, справді, не обрали собі кар’єри злочинця, Джіммі, — спитала дівчина, оповиваючи йому рукою стан. — Я прийшла б на ваш процес. Слово чести, прийшла б.

— А звідки ви знаєте, що я не злочинець?

— Бачите, — мовила Френсіс Гілдебранд, несучи миску нарубаної криги з кухні. — Тут, справді, відбувається щось таємниче.

Герф узяв дівчину за руку й пішов з нею в танець. Вона спотикалася через його ноги. Танцюючи, довів її до дверей, а тоді штовхнув двері і, все ще танцюючи, вони вийшли до передпокою. Вона машинально підставила йому обличчя для поцілунку. Швиденько поцілувавши її, він схопив капелюха.

— На добраніч, — мовив. Дівчина заплакала.