Еллен стоїть у кімнаті для примірювання, видивляючись у високе трюмо. Дух паленої тканини стає дедалі дужчим. Вона починає нервово ходити туди й сюди, потім виходить у дзеркальні двері, біжить передпокоєм, завішаним убраннями, впірнаючи в хмари диму й хоч очі їй заливає слізьми, проте бачить велику майстерню, переляканих робітниць, стовплених позад мадам Субрін, що скерувала вогнегасильника на купу обгорілої тканини біля столу. З цієї обгорілої купи вони витягають щось, що тяжко стогне. Еллен бачить куточком ока руку в шматті, обгоріле чорно-червоне обличчя, жахливу оголену голову.

— Ой, місис Герф, скажіть, будь ласка там, у вітальні, що нічого не трапилося, абсолютно нічого… за мить я прийду сама, — задихано мовить мадам Субрін. Еллен, заплющивши очі, біжить повним диму передпокоєм у чисте повітря кімнати для примірювання, а тоді, як сльози вже перестають бігти їй з очей, виходить за запону у вітальню до схвильованих жінок.

— Мадам Субрін прохала мене сказати, що не сталося нічого, абсолютно нічого. Зайнялася купа ганчір’я, і вона сама погасила її вогнегасильником.

— Не сталося нічого, абсолютно нічого, — кажуть одна одній жінки, знову вигідно вмощуючися на софі в стилі імператриці Жозефіни.

Еллен виходить на вулицю. Прибули вже пожежні машини. Полісмени відсувають натовп. Вона хоче йти, але не може, й чекає на щось. Нарешті чує дзвоника внизу вулицею. Пожежні машини, гуркочучи, від’їздять, а натомісць під’їздить карета швидкої допомоги. Санітари виносять складені ноші. Еллен над силу дихає. Стоїть позад карети, за широкою синьою спиною полісмена. Намагається зрозуміти, чому це вона так страшенно хвилюється, немов би оце частину її самої мають винести бінтами обмотану на ношах. Незабаром поміж буденних облич і темних уніформ санітарів з’являються ноші.

— Дуже обгоріла? — щастить їй спитати через плече полісмена.

— Не помре… Але це велике лихо для дівчини.

Еллен пропихається крізь натовп і поспішає до П’ятої Авеню. Вже сливе темно. Вогні яскраво переблискують на емалевому тлі ночі, синьому, немов морська глибинь.

— Чому я так хвилююся? — запитує вона сама себе. Просто комусь лихо приключилося — таких випадків щодня досить буває. Гнітючий неспокій і гуркіт пожежних машин аніяк не хочуть завмерти їй усередині. Стоїть нерішуче на ріжку, а повз неї линуть з дзичанням автомобілі й обличчя. Якийсь молодик у новому солом’яному брилі скоса поглядає на неї, збираючися зачепити. Вона безтямно дивиться йому просто в обличчя. У нього червона в зелені й блакитні смужки краватка. Схаменувшися, похапцем іде повз, перетинає авеню й повертає до центру. Пів на восьму. Вона мусить десь з кимсь бачитись і не може пригадати, де саме. Всередині їй якась жахлива, порожня втома. Ой, що ж мені робити? — стогне вона. На ріжку гукає на таксі.