— Будь ласка, до Алґоикін.

Пригадує тепер, що о восьмій годині має обідати разом з суддєю Шаммейром і його дружиною. Треба зайти додому переодягтися. Джордж збожеволів би, побачивши на мені таке вбрання. Він любить показувати мене прикрашену, немов різдвяна ялинка, як пружинна мовна лялька від Еффенбі, — хай йому лиха година.

Заплющивши очі, сидить у куточку таксі. Треба попустити себе трохи, обов’язково треба. Смішно бути так завжди замкненою на ключ, що кожна подія вражає, немов рипіння крейди на дошці. А якби оце я так жахливо обгоріла, що стала б уже до віку потворою? А може вона дістане силу грошей у старої Субрін, і це буде початком її кар’єри? А що якби я ото пішла з тим юнаком у незграбній краватці, що намагався зачепити мене? Залицяння над склянкою содової води з банановим соковиком, поїздка в місто й з міста автобусом. Його коліна тулились би до моїх колін, він оповивав би мені стан рукою. Трохи важкі обійми десь у дверях… Є таке життя, що його тільки тоді можна пережити, як ні про що не дбати. Ну, а про що ж дбати? Про думку чоловіків, про гроші, успіх, вестибюлі готелів, здоров’я, парасолі, бісквіти… Мозок мені весь час деренчить, немов зіпсована накрутна цяцька. Сподіваюся, вони не замовили ще обіду. Якщо ні, то потягну їх до іншого якогось місця. Вона відкрила свою сумку й почала пудрувати собі носа.

Коли таксі спиняється, а високий швайцар одчиняє двері, вона виходить легкою пружною, дівочою ходою, — платить шоферові, і, з ніжним рум’янцем на лицях і блискучими очима, що в них одбивається мерехтіння синьої, як море, ночі глибоких улиць, увіходить крізь обертові двері.

І коли блискучі двері починають тихо крутитися під натиском її руки в рукавичці, Еллен зненацька проймає почуття, що вона щось забула. Рукавички, гаманець, сумка, носовичок, усе є, а паросоля в неї не було. Що ж я забула в таксі? Але треба вже посміхнутися до двох сивих чоловіків у чорних строях з білими маніжками, що, попідводилися з місць, простягаючи назустріч їй руки.

-----

Боб Гілдебранд, одягнений у піжаму, ходив туди й сюди перед вікном, пахкаючи люлькою. Крізь висувні двері линув дзенькіт склянок, човгання ніг, сміх, а тупа голка грамофону неясно вишкрябувала з платівки фокстрот.

— Чому ви не хочете ночувати у нас? — говорив Гільдебранд своїм низьким, серйозним голосом. — Ці люди потроху всі підуть. Ми покладемо вас на канапі.

— Ні, дякую, — відказав Джіммі. — Вони за якусь хвилину почнуть говорити про психоаналізу, а цього їм вистачить до світанку.

— Алеж вам краще їхати ранковим поїздом.