— Дуже шкода, що не застали. Але як казала, то, мабуть, скоро буде.

— Чи можна почекати мені?

— Та прошу! Посидьте собі, ось альбом, подивіться собі журнали…

Але сили Валю кидають. Вона от-от упаде. Боже, десять хвилин полежати!

— Даруйте мені, — вибачливо просить Валя. — Але в мене чогось так розболілася голова. Можна мені прийняти аспірини й трохи полежати?

— Та прошу! — ще здивованіше відказала тітка. — Може якраз і Галя надійде.

Галя, звичайно, не прийшла, але за пів години без стуку увійшли гестапівці. Пташка далеко не втікла.

VI.

Діяльність кербуда не обмежується тільки тим, щоб доглядати каналізацію, заощаджувати воду та постачати людський контингент. Кербуд покликаний ще й стежити за моральністю своїх мешканців, особливо жінок.

Моральність київських жінок абсолютно обходить німецьку цивільну владу. В місті відкрито три важливих заклади упорядкованого, цивілізованого світу — три будинки розпусти з вивіскою «Нур фюр дойче». Добирати до нього відповідний штат — нелегка справа. Хоч які спокусливі умови праці, — ця невихована розпущена совєтська молодь воліє щодня брати шлюб і розвід, воліє мати дітей-безбатченків, а комфортабельним закладом гидує. Одній миловидній жіночці з трьома дітьми запропоновано було розкішну пайку і прекрасну платню за те, що вона відробить два дні на тиждень. І вона відмовилась! Доводиться, при вербуванні до райху, вишукувати найкращих і комплектувати штат закладів. Але вони тікають звідти. Цими днями три пробувало втікти, то розстріляли тих, що їх пустили.

У зв’язку з цим наказано… Лікарням: коли приходить яка й заявляє, що хотіла б не мати дитини, а батько тієї дитини — німець, — ставити в пашпорті штамп «повія». Кербудам: наглядати за мешканцями; як десь дуже часто веселяться, частенько туди заглядають військові, — кербуди повинні про те знати. Після таких кількох вечорів кличе домоуправа свою мешканку, за столом сидить німець (може той самий, що розважався?) і чемненько просить покласти на стіл пашпорта. В ньому ставить штамп „повія”. І так готуються кадри до цивілізованого закладу.

Мирон у тому щасливому становищі, що має дуже цікавого двірника. Двірник його все знає. Він завжди на вулиці, а як ні, то хоч у вікно дивиться. От стоять два мешканці серед двору, десь догори дивляться, а двірник із жінкою радяться.

— Це вони, певно, на літака задивилися… Чогось сьогодні розліталися… — догадується жінка.

— Та ні, вони роздивляються, як би електрику вкрасти, щоб не видно було проводу…

— Як же ти знаєш?

— Хіба ти не бачиш, як вони руками махають?