— Та й чого ви туди не йшли? — дивується хтось із натовпу. — Як там так добре… А ви чогось до Румунії перепустку хочете.

— Я — додому.

— В Румунію?

— Авжеж, у Вознесенське, Одеської области.

То як це, Одещина вже стала Румунією? А то відколи? — Ви з місяця впали? Німці ж віддали Румунії все по Бог: Одесу, Кам’янець-Подільське, Вінницю. — І Вінниця — Румунія? — Вже з Басарабії виселяють мільйони українців, — А я чув, що ось кінчається договір з мадярами й румунами, вони вже не хотять воювати, то німці Румунії ще й Київ віддають…Якась Трансістрія буде.

Це жах! Ніколи ще Україна не була пошматована так, як тепер! Совєтська Україна, Райхскомісаріят Україна, Дистрикт Галичина, мадярське Закарпаття, румунська Буковина та ось ще й Трансістрія — Румунія по Бог, Київ румунський! От, розхапали! І то так воно буде?

Бюро перепусток, нарешті, починає працювати. Виходить німець, уже в мундурі, і черга починає розтягатися довгою гадюкою на вулиці. Всі, що сиділи, стояли й ходили купками, — знали, хто за ким, тільки дві манашки посварилися й почали вигукувати одна одній: «Ти — спекулянтка!» — «А ти — совєтська активістка!» — Втім, даремно ці секрети були обнародувані, німець дуже швидко відібрав усякі папірчики і нікого не впустив, а черга знов розсипалася на кусні. Що то винесе? Відмовить, чи поставить „пташку”? Той квітолюбець у шлейках не дуже то милосердний вигляд має, що йому, як комусь там треба на похорон батька?

Застане похорон чи не застане, а Гнат за перепусткою стоїть. Справді, це довга мука — із самого ранку канючити тут дозволу доїхати до Броварів, швидше зайшов би вже ногами. Але й надивишся, наслухаєшся!

Оцей чоловік із Вороніжу в одному новісінькому черевикові, а в другій подертій галоші, обв’язаній мотузкою, з рукою на перев'язі, — цей ще страшніший за полоненого, за оцього пухлого щасливця з Німеччини. Ці хоч живуть надією, що таки додому доберуться. Але чоловік із Вороніжу дому не має, перепустку він просить, а куди — й сам не знає.

Найстрашніше в ньому ~ цей черевик. Жовтий, елегантний. — Не встиг узутися, босий вибіг, в темряві вхопив тільки щось, аж потім роздивився, що то — черевик…— відказує він уже котрий раз. — Німці до хати вже не пустили, вигнали за місто. Всіх. Привезли сюди, тут вісім днів годували: десять грамів хліба і юшка раз на день. Багато вже наших померло. Тепер нічого не дають, то розбігаємося, хто куди може.

В чиїх же руках все таки Вороніж? Всякий уявляє собі: все місто таке, як теперішній Хрещатик. Переходив із рук у руки, бомбили й німці, й червоні. Це й Ростов такий, і Севастопіль. Чернігів згорів, Дніпропетровське наполовину згоріло. В чиїх же руках все таки Вороніж?