Ще ніхто не знає, що колишній совєтський активіст, технік хлібопечення Помазанов, уже висвятився на священика, бо він те тримає у великому секреті. Тільки от жінка його вертається з вокзалу, випровадивши чоловіка на парафію, — вже стоїть двірник на воротях, зустрічає:

— Здрастуйте! А в яке це село поїхали ваші за попа?

І цікавість Миронового двірника така невгамовна, що навіть хворість її не зборе. От лежить він на канапі, а все в вікно позирає. Все схоплюється та до вікна біжить. Не витримав, вхопив шапку й побіг,

— Куди це? Ти ж хворий!

Е, йому не до цього.

— Де це наш батько? Що це таке? Дощ іде, а його нема.

— Тату, де це ви були так довго?

— Та ото, біс його знає, якийсь новий поліцай чи німець пішов до Олі, а я й не бачив, який… От жду, щоб вийшов. Як же це так, щоб я не побачив, хто це?

Ото ж, від недріманого двірникового ока нічого не сховається. Миронові від того вигода. От прийшла з району поліції телефонограма: простежити, чи не проскочив хто чужий у подвір’я, може німецький солдат, може яка машина заїхала? Чи, взагалі, які незнайомі люди не шалаються?

У двірника вже й відповідь на язику,

— Та ні, нікого наче! Тільки якась чорнява в другі двері зайшла…

А собі двірник занотував: німецьких солдатів дошукуються, Це десь, певно, вже дезертири є німці. А машину, — то, мабуть, Калашнікова шукають. Кажуть же, що якийсь ляйтенант Калашніков роз’їжджає містом у німецькій машині, у формі німецького офіцера й прекрасно по-німецькому говорить.

VII.

Тиха вулиця Леонтовича знала довжелезні черги, але ті студентські, де й Гнат колись вистоював за обідом, були стрункі й рухливі, а ця — безформно розпливлася на купки, гуляючі пари, натовпи. Дехто сідав під розложистими деревами, біля квітників, і тоді вибігав сам офіцер із гумовою палицею та гавкучим криком. Щоб на його квітах не топталися!

Заради своїх квітів він навіть забував удягати мундур і являвся всенародньо перед тубільною юрбою у крамарських шлейках над розіпханим черевом. Замилування в квітах затримало ще на деякий час видачу перепусток та дозволів на їзду поїздом.

Залишається чекати та слухати, як ось бородань-полонений із старчоводською торбою через рам’я, облатаний, із трьома літерами — OST — на спині, розповідає:

— На тій стороні, за Харковом, колгоспів уже й сліду нема. Хліба повно! Церкви йдуть повним ходом, сам Молотов ходить до церкви. Явреїв уже нема, а їх називають жидами…