Цілий день він десь їздив, вернувся додому пізно, — а з думки не сходить. „Як то ті бідні селяни, як вони мучаться, як їм болить!” У нього ж від одної згадки про це стискається серце. Напевне стогнуть, бідні, кров із них біжить, не можуть підвестися. Може їм треба подати води? Може перев’язати? ” М’якосердечний молодий чоловік навіть не заходить додому, поспішає просто до тієї хати, де відбувалася екзекуція, підкрався, припав до вікна, серце стукає… От почує крики, стогін.

Що таке? В хаті темно, а там розлягається сміх. Що таке? їх же били, — а вони регочуться. І так регочуться, аж стіни ходором ходять. Офіцер із романтичним добрим серцем прикипів, занімів… Та чого вони так? Може наказа не виконано?

Ні, вони регочуться, сміються один з одного, як хто тримався під час екзекуції, пригадують смішні пози й інші комічні моменти.

Офіцер тоді плюнув, сам на себе розсердився. А він так переживав. Та ну їх к чорту, як вони такі нікчемні, підлі душі! Ти його б'єш, а він: „заживе, як на собаці!”

— І справді, — кінчає оповідач, — народ, до якого нема ніякої поваги після цього.

Гнат міниться, блідне, червоніє. Він також має одну правдиву історію, не так про непереборну козацьку силу, як про вихованих, з доброю старою культурою, сентиментальних і романтичних німецьких юнаків.

— Є час. Хочете послухати?

„У одному містечку під Києвом жив колишній мировий суддя, репресований більшовиками. Як тільки прийшли німці, він із першого дня, як і багато українців, що вірили в український уряд, пішов працювати, став секретарем районової управи. Був і з ним такий епізод, що вхопили в кип’ячий мороз та двадцять п’ять кілометрів на відкритій вантажній машині без шапки возили на екзекуцію. Але я хочу розказати про другий.

Одного разу в неділю приходять до хати два дуже добре виховані юнаки — чемні, рожеві, з невинними блакитними очима… очевидно, з гарної родини. Вони дуже скромно попросили дозволу поснідати. Були такі чемні та скромні, що навіть не дозволили собі нічого вимагати, в них є усе своє. Під час їхнього снідання загадано всім чоловікам містечка й села зібратися на площі, і то так нагло, що старий чоловік навіть не їв нічого, побіг. Чемні молоді люди запропонували хатнім, що можуть віднести татові сніданок. Відразу видко стару, давню культуру із повагою до старших.

Вони пішли, а одночасно загадано було й жінкам та дітям зібратися на площу. Посередині площі, оточені загонами есесів, стояли вже вряд усі чоловіки містечка та села. Кожного десятого есеси відбирали, ставили окремо. Тато був якраз десятий. Цих відібраних мали зараз повісити. Мали зробити це українські поліцаї, але вони трусилися, руки в них тремтіли, один знепритомнів, другий почав плакати. Вони не вміли. Тоді ті двоє чемні, з невинними блакитними очима, добре виховані юнаки, спеціялісти вішання, відштовхнули незграбних, ні до чого нездібних українських поліцаїв і майстерно, фахово блискавично повішали відібраних десятих, в тім числі й старого чоловіка. А їх колеги оточили людей, жінок і дітей, щоб не розбігалися та дивилися, як вішають їх рідних. Там були крики до неба, ридання, божеволіли, сивіли.”