— Та герой… — відказує молода мати. — Це якесь щастя, що витримав таку дорогу. Одного разу був уже задихнувся, та, спасибі, врятував один німець. Тако було, що від морозу загорнула я його в усі мої лахи. Дивлюся, а воно вже задихається, і нема де розгорнути, бо кипить мороз. Ми тоді з чоловіком покинули наш вагон і пішли шукати коліями, в темноті, цілими верствами якоїсь теплої хати. Натрапили на станційну контору, в конторі груба топиться й німець сидить біля столу. Він тільки глянув на нас, на дитину, — одним махом згорнув усе з столу на підлогу, всі папери й мапи. Ми на столі розгорнули свої лахи. Микольцьо вже не дихав, посинів. Але від печі йде теплий дух, бачимо, наш Микольцьо почав всміхатися. Дивлюсь я на того німця, — а він плаче…

— Та й між ними є добрі люди. Хіба раз я бачила, як німець-військовий допомагає, підпихає нужденну каламашку під гору…

Марія Павлівна вже має обов’язок, ні, купу обов’язків. Принести, переказати, розшукати… Організувати кухню для малят, молока дістати. Людей порозбирати, не будуть же вони сидіти на цих огидних евакопунктах.

Ні, довго тут ніхто не збирається бути. Вже як їхати, то до Львова. Трьохмісячний Микольцьо має багато завзяття, з Кавказу думає аж до Карпат доїхати. А може й до Піренеїв? Докотимося, а там побачимо. У океан плигнемо, а таки не здамося. Зате інші, ті вже відразу здають. Якби тут яку кімнату дали. Спочити. З Мерефи бігли до Полтави пішки, встигли захопити із собою тільки ковдри, на саночках притягли. А все так і лишилося. Ще не встигли зачинити ворота, як уже юрба кинулася грабувати.

Але де ж той Бадьора? Щось дуже багато розказують про нього цікавого. Був він у числі тих одинадцятьох тисяч харків’ян, яких червоні вивели за місто й розстріляли. Він відразу впав поранений та якось вибрався звідти. Перейшов фронт і дістався сюди.

Ясно, всіх дуже цікавить, що роблять більшовики, як заходять.

В Харкові спочатку повилазили якісь типи, повдягали червоні пов’язки й почалися вбивства, грабунки. Прийшли червоні — вони, ніби як партизани, передали владу. Це, мабуть, ті, що ховалися, як відступала півтора року тому армія. Ну, а потім всім, хто працював у будь-якій установі, ставлять на пашпорті штамп «враґ народа», всім, кого застали в Харкові, поставили штамп „пребивал на вражеской терріторії”. Скрізь порозвішували скриньки, щоб доносили одне на одного. Перекладачів, агрономів, учителів на місці розстрілюють. Всіх чоловіків — на фронт, на передові позиції, жінок — на роботи.

Таким чином, ще Бадьори не бачила Марія Павлівна, а багато чого довідалася, як потовклася по евакопунктах.