Мар’яна вже цього не побачить, хіба тільки в цьому світанковому ясновидінні. Мар’яна нічого не вирішує, воно вже давно вирішено, ще тоді на пароплаві „Шевченко”. Тоді вже були ці слова: «як не на схід, то може доведеться на захід». Тепер воно йде так, як вирішено було свідомо в муках тієї хвилини. Що принесе ще їй та хвилина, крім уже пережитого, Мар’яна не знає, але найгіршого, тієї совєтської нудьги, вона вже не зазнає.

І хіба тільки нудьга їй загрожує? Ну, скажімо, не так воно відбуватиметься, як малюють, бо ж люди мусіли десь працювати, якось рятуватися від німецької заглади, нищити чаєвими папіросами серце, тікати, ховатися… Ну, скажімо, не можна всіх масово оголосити „ворогами народу”, — але ж місце те її буде яке? Була безправна усе життя, а тепер ще й таврована. То краще бути рабом на чужині, ніж у себе на батьківщині парією. Як Мар’яна має батьківщину, то хоче мати й усі права батьківщини.

Вирішення є, але треба ще виправдати себе у власних очах. От не приймає,.нової Европи” і назад у ярмо нудьги не хоче лізти. А як із гаслом: „що Україні, що Києву, те й мені”? Тепер разом із тими, які привітали „нову Европу”?

Чи винна вона? Як ніде нема такого ладу, в якому Мар’яна мала б змогу прославити Пречисту. Мусить же вона втілити думки свого всього життя у слово. Як удома не можна, то треба йти в світи. Бо українська Пречиста, що просвічує нам із віків і не дає загинути, має просяяти на весь світ.

І збагачена досвідом „нової Европи” та войовничого націоналізму, Мар’яна ще й ще раз у тиші світанку робить перегляд своїм улюбленим ідеям. Ще далеко не закінчила його, але напрям і суть твердо засіли в ній. Крах колишніх думок? Ні, розвій.

Бо от до чого додумалася Мар’яна: кожний добробут не без плям чужої крови. „Хто працює, той не їсть” — от дійсність. А „хто не працює, той не їсть” — то мрії. Насправді ж, хто не працює, той обжирається.

Це нагадує ліс. Під дикою цілиною, чудовою гармонією життя, криється драма за драмою. Тільки пір’ячко, тільки недогризене крильце каже, що тут діється. Одне одного їсть, — або ж гине. В людському середовищі тільки буквально людожерства нема, а все решта — по-лісовому.

Отже, Мар’яна стає фашисткою й песимісткою?

Покищо, певна: хто добре живе, — мабуть, шахрай.

А з цього виходить знову ж: для будь-якої ролі в цій лісовій драмі не варто себе зберігати. Себе зберігати — вічний компроміс із тим, чого душа не приймає. Ніяких компромісів! І нема вже коли чекати, відкладати на „кращі часи”. Все життя Мар’янине — гірші часи і в цих гірших часах треба робити, що любо, а не що вимагає компроміс.