Песимізм приводить до оптимізму. Бо як знайдеш виправдання свого існування, то знайдеш радість його. Хай же, — поки вони воюють, — Мар’яна сьогодні ще попрацює. Вона двигне те несучасне, яке їй забороняють усі штамповані приписи обов’язкових ідеологій. Про втрачену людську шляхетність і як її вернути. Про сильну особистість, але не хижацьку. Хай вони руйнують, а Мар’яна шукатиме, як творити. Боже, це така маленька темка з її великого комплексу, може на п’ять-шість сторінок, а всі ті роки бібліотеки неначе нічого ще не додали.

Може вже сьогодні треба спакуватися? Що ж, спакуватися і до праці.

І не жаль їй за цією затишною ніркою, міщанським добробутом. Не мала його, тепер зазнала, як то з „меблями". І з полегшенням собі обіцяє: більш ніколи вже не матиму. Екскурсія у власне затишне мешкання скінчилася — і хвалити Бога!

Проте, Мар'яна й не кається. Та хоч раз у житті треба було й таку екскурсію зробити. Ось же готується до екскурсії в „лісову драму” на захід від Києва.

Лічені дні, лічені хвилини. Батіг втікаючого безповоротно часу. І нема як відкладати в майбутнє, бо майбутнього може й не буде.

За такою роботою й застав її нежданий гість. Постукано й увійшов… Левко Береговий. Людина, яка її колись так тяжко зранила, сама того не хотячи. Людина, про яку вона багато, дуже багато років не згадувала. Чи втих той біль? Чи байдуже їй бачити? Чи гнівається на нього?

Так, байдуже, але душа замкнена на грубі засуви. Та м’яка одвертість ніжної Левкової душі не знайде шпари в засувах. Мар’яна мляво, в міру люб’язно всміхається, коли Левко каже:

— Почув, що ви тут у Києві й захотілося мені на вас подивитися… Ви зовсім-зовсім та сама, не змінилися.

Ну, і зайво…

Левко вгадує цю неясну думку.

— Це ніколи не згасає… не кидає. Бачити вас.

Та Мар’яна тільки мляво всміхається, вислухує ту незамкнену від неї щирість. І він також не змінився. Нерішучо-лагідний. Розповідає (їй розповідає!), що розгубився з Ніною. Мабуть, вже ніколи не побачаться. Купив пару коней і воза, їхав слідом за фронтом аж до Елісти, її шукати.

Як же це так, що Ніна евакуювалася, а він ні?

— Жінка — член партії.

— Ах, я пригадую…

— А я… я, як завжди, глибоко безпартійний. От працюю собі в одній провінційній селекційній станції.

— Досвідна робота?

— Ні, аналізую пробірки… Така собі робота, аби…

Ще існують якісь досвідні станції? Мар’яна дивується.

— Німцям дуже сподобалося. Вони, як побачили наші безмежні колгоспні лани, то аж губами прицмокували. Для вигляду розпустили в деяких селах колгоспи, а все так і лишилося: колгоспи, радгоспи, МТС, всі дослідні станції. Ми підпорядковані голосіївському інститутові…