— Ці й ті — однакові, тільки ті діють із ефектом уповільненої дії, а ці намірилися зліквідувати нас, поки закінчиться війна.

Мар’яна не помічає, як уже душа її відгомонює. Їй хочеться вголос казати свої світанкові думки про „лісову драму”. Війна, як думала вона одного світанку, — та ж „лісова драма”, тільки люди, підлягаючи цьому таємному, періодичному законові знищення, знищують одне одного не для себе, а для когось. Той „хтось”, кому дістаються вигоди війни, хижак…

Для Мар’яни світ ділиться не на кляси, не на нації, не на партії, а на хижаків і нехижаків.

Одначе, що за глуха ворожість постає, як і колись, у Мар'яні до Левка, до цієї невизначености його? Левко вважає, що так, світ побудований на хижацтві.

— А не на постійній самовіддачі? Адже ж і релігія з того виникла, що відбувалася постійна виміна жертви міх людиною й її богом, постійна самовіддача. Але нам усе припадає роля жертви.

Левко почуває на собі ці невигоди ролі жертви, він признається:

— Справді, за більшовиків я почував себе увесь час у дорозі. Все здавалося, що це тільки тимчасове. Незручно, ноги затекли, ніяк випростатись. Усе в одній позі, тобі наказаній, ледве тримаєшся— але все десь там жевріє думка: от минеться дорога і почнеться справжнє життя.

— Та й, здається, знов у того незручного воза, що все сковує, треба сідати? І так їхати, без волі поворухнутися? Я вже не хочу.

— І з німцями ж також огидно! Ось я йшов біля опери і бачив, як два німецькі офіцери застрілили людину. Так, ні за що, ні про що, серед білого дня… Безглуздо це все!

Отже, можна критикувати, бачити безглуздя, але не поворухнутися. Ні туди, ні сюди, сам не може сказати, куди.

— Буду чекати жінки. Я до неї звик уже, зжилися якось…

Скільки їх є таких, — чесних, талановитих, сумлінних, восковоподатливих українських м’якушок! Все критикують, — і ні проти чого не повстають!

Який у інтимному, такий і в суспільному цей Левко. Ні, навіяння його ніжної душі не має сили. Або ти будь друг, або ворог. Він же, якби постала Україна, був би найцінніший робітник, відданий, бо це його стихія. А прийдуть знов її фальсифікувати, — сумлінно буде на те працювати, хоч із душі верне.

І тому Мар’яна не запрошує заходити ще. Вона холодно прощається, коли Левко вже надивився на неї й збирається йти.

Нема такого, як вона хоче, не треба ніякого. Ніжних від великої сили хоче бачити, а не таких, яких ніжність придатна лише на ролю жертви. Хіба вкласти іронію в пісню, що оце прийшла їй на думку:

Ой, жалю, мій жалю,

Великий печалю,

Наїхали гості