— І він наважився зламати юний цвіт, а потім ще й насміятися з дівчини в парубоцькій компанії? — сказав ні до кого, сам до себе, Павло.

— Таку горду? — вжахнулася Мар'яна.

— А вона з помсти показала мій портрет твоїм насланим червоним гицлям?— гостро і саме до Павла звернувся Роман.

Мар’яна скипіла:

— Це неправда! Вона до кінця днів своїх зберегла тонку шляхетність і непам’ять зла. Була покалічена, суперечлива, з середини її ламало, все висміяти хотіла. Все неґувала. Типова нігілістка, а нігілісти не стверджують, тільки заперечують усе. Така була вона останніми роками. Мала багато неприємного, — але ніколи не була підла!

— А чого вона показала мене на фотографії? А нікого ж не було в хаті, тільки вона, а вони ж зірвали й питали її, котрий я, а вона показала. Фото забрали, й ловили мене, й зловили…Чого? — гірко, так наче була це сама Васанта, питав Мар’яну Роман. — Я ж її для цього шукав: спитати, як вона могла? Хто навчив її? Він?

— Вона була дуже правдива. То не з підлоти. Вона все життя мала цю рану. Пам’ятаю, раз я жартувала, про вас обох згадувала, а вона розгнівалася, мало не розридалася. «Ця Мар’яна любить побабратися пальцями в чужій душі…» — так сказала.

І хоч уже більше ні до кого не має питань Мар’яна, — виправдується Роман.

— І я проти неї підлоти не вчинив Я ж мріяв… хотів побратися… я ж думав… ми в парі все життя пройдемо. Так вона повіялася ось із цим, розкошанським комсомольцем. Спиною до мене!

Павло бравурно скинув з одного рамена своє пальто й презирливо скосив очі на Романа.

— Яке убозство в білих рукавичках! Був парубком, — і закордони не навчили… „Повіялася”! До такої тонкої, ніжної дівчини, — таке слово!

Павло не захотів більш навіть говорити з Романом, до Мар’яни звернувся.

— Хіба він знає, що то — запашна юнацька дружба? Так, я вчив її комсомольських істин, бо й сам у них вірив. Але дівоча честь?..

От тепер знайшов він і для Романа слово:

— Ото ж тому зневірилась вона в твоїй честі, навік відвернулася вона від твоїх ідей. І тепер, аж тепер, зрозумів я, чому була вона така легкодуха…

— Ах, не кажіть цього слова! — перелякалася, зблідла Мар'яна. — Може ж вона серед нас є, тут зараз? Це ж слово призвело її раз напитися голівок від сірників, розмочених у склянці води. Невинна фраза нашого вчителя: «Де то наша легкодуха Чагир?» Боже, як зажурила її ця фраза! Як вона занепала в безодні відчаю! Який лункий резонанс у душі! Більший, ніж тоді, коли вона вже сама себе назвала страшним одним словом…

Може душа Васанти тут між ними? Вже сіріє, вже блиски від пожеж бліднуть, а недоговореного до кінця ще так багато! Вони, здається, не помітили, що перетривали бомбардування. Чи то важливо, коли троє втратили таку душу?