— Прошу вас, досить, — сказала Дженні, відчуваючи, що вона не має більше сил слухати і що від страшенного, майже фізичного болю сама от-от втратить здатність говорити. — Прошу вас, не говоріть далі. Прошу вас, залиште мене. Я можу від нього поїхати. Я це зроблю. Все буде добре. Але, прошу вас, не говоріть мені більше ані слова.

— Я цілком розумію ваші почуття, місіс Кейн, — промовив м-р О’Брайєн, зрозумівши, нарешті, яких страждань він їй завдав. — Повірте, я співчуваю вам усією душею. Я сказав усе, що мав вам сказати. Це було важко, дуже важко. Сумна необхідність. У вас є моя карточка. Ви можете викликати мене в будь-який час або написати мені. Більше я не забиратиму у вас часу. Бувайте здорові. Сподіваюсь, ви не вважатимете за потрібне розповідати про мій візит вашому чоловікові, — було б краще, якби ви вирішили це питання самостійно. Я дуже дорожу його прихильністю. Мені дуже шкода, прощайте!

Дженні стояла мовчки, схиливши голову.

М-р О’Брайєн попрямував до передньої. Дженні натиснула кнопку дзвоника, і Жаннет вийшла провести гостя. Він бадьоро пішов геть стежкою саду, а Дженні, залишившись на самоті, повернулася до бібліотеки. Вона сиділа, підперши руками підборіддя, і в химерних візерунках шовкового турецького килима їй ввижалися дивні картини. Ось вона сама в якомусь маленькому котеджі, одна з Вестою; ось Лестер, далеко, немов у іншому світі, і поруч з ним м-с Джералд. Ось спорожнів їх великий чудовий дім, а далі — потягнулись довгі роки, а далі...

Вона тяжко зітхнула, стримуючи ридання, і жагучі сльози виступили в неї на очах. Потім вона встала.

«Так треба, — подумала вона. — Давно треба було з цим покінчити. — І тут же згадала: — Яке щастя, що тато вмер, що він не дожив до цього дня!»

Розділ LIII

Розділ LIII

Розмова, яку Лестер не вважав більше за можливе обминути, незалежно від того, чи приведе вона до розриву чи до узаконення їх зв’язку, відбулася дуже скоро після відвідин м-ра О’Брайєна.

У день самих відвідин Лестер їздив до Хегевіша, невеликого промислового міста у Вісконсіні, куди його запросили на випробування нового мотора для ліфтів, — він подумував про те, щоб зробитися пайовиком компанії, яка виробляла такі мотори. Коли він наступного дня повернувся до Хайд-Парку, готуючись, за звичкою, хоч би й зараз, незважаючи на свій намір розлучитися з Дженні, розповісти їй про свою подорож, — його вразив смуток, що панував у домі; Дженні, хоч і прийшла до розумного й твердого рішення, не мала сили приховати своїх почуттів. Вона журливо обмірковувала свої плани, весь час пам’ятаючи, що поїхати від Лестера треба, але побоюючись, що в неї не вистачить мужності для розмови з ним. А поїхати, не поговоривши з ним, не можна, — він повинен погодитись на розрив. Дженні була глибоко переконана, що це був єдиний вірний вихід. Думка, що заради неї Лестер міг піти на таку величезну жертву, просто не вкладалася у неї в голові. Її вражало, як він міг мовчати до цього часу, коли все його майбутнє вже так давно висіло на волосинці.