Тепер спробую писати звичнішого листа, схожого на ті, які писала вам багато років тому, коли була маленькою. Батько вже розслабився і, між іншим, передає вам найкращі побажання. (У готелі всі вважають нас коханцями!) Він щойно поїхав до гаража — щось сталося з капотом: він погано зачиняється. Думаю, я ніколи не пояснювала вам, як сильно люблю свого батька. (Можливо, він єдиний чоловік у моєму житті.) Проте я шкодую, що він приїхав до бунгало. Це був страшний шок, коли він гупав у двері; я досі відчуваю, як тремчу й без причини починаю плакати. А втім, це не має особливого значення для нас. Тобто це не він змусив мене поїхати геть. Я пішла через усе разом, а не через нього, чи Прісциллу, чи те, що дізналася, скільки вам років, чи те, що взагалі про щось дізналася. Нічого з того, що мені казали, не відіграє жодної ролі. Підозрюю, що безперервний шок може змінити настрої людини та змусити її гадати, наче варто щось вирішити тощо. Смерть Прісцилли стала для мене шоком, мені страшенно шкода. Я відчуваю, що мені варто було частіше приходити й бачитися з нею. Огидно, коли люди стають старими й усіма покинутими, особливо жінки. Я плакала сьогодні вранці через це, часом я плачу й не можу заспокоїтися. Тато відвезе мене до одного свого прихильника в Італії, сам поїде додому, а мене залишить там; вони майже не говорять англійською, і мені весь час доведеться розмовляти італійською! Минулого року я трохи вчила її, отже, знаю кілька слів. Сеньйора навчатиме мене. Вони живуть у досить віддаленому селі, у невеличкій місцині, де лише «ці сніги і я», тож довкола не буде нікого, хто розмовляє англійською. Думаю, поки буду в Італії, теж візьмуся писати роман, ми вже говорили про це з батьком; здається, що тепер я насправді маю, що сказати.

Будь ласка, будь ласка, не думайте про мене погано, не сумуйте й не гнівайтеся на мене. Пробачте, що я сама себе не розумію, пробачте мені мою нікчемну, порожню, егоїстичну юність. Тепер я навіть не можу повірити у ваше неосяжне кохання. Чому б ви кохали мене? Зріла жінка привабить вас значно сильніше. Мені здається, що чоловікам подобаються «юні квіточки» та всіляке таке, але вони, напевно, не надто розрізняють молодих дівчаток; і правильно — ми всі ще такі несформовані. Сподіваюся, ви не вважаєте, що я поводилася, як «розпутна жінка». Я мала дивовижні почуття й чинила так, як тієї миті здавалося неминучим. Якщо не образила вас і ви пробачите мені, тоді я ні про що не шкодую. Мушу завершувати листа, бо весь час повторюю одне й те саме, ви вже, мабуть, «наїлися». Мені страшенно шкода, що я пішла не попрощавшись. (Між іншим, я легко дісталася Лондона, хоча ніколи раніше не подорожувала автостопом.) Я відчула, що мушу піти, хоча тоді більше ні про що не думала; а потім мені здалося розумнішим не змінювати цього рішення, щоб не заплутуватися ще гірше й не завдавати нікому страждань, хоча страшенно, страшенно хотіла вас бачити. Ми ж зустрінемося знову, чи не так? Можливо, згодом, коли мине трохи часу, і спробуємо стати друзями, коли я буду трохи зрілішою. Це буде новий і теж цінний досвід. Тепер мені здається, особливо коли ми рухаємося південніше, що життя сповнене яких завгодно можливостей. Дуже сподіваюся, що впораюся з італійською! Ох, пробачте мені, Бредлі, пробачте. Гадаю, зараз вам лише здається, наче наснився дивний сон. Сподіваюся, це був приємний сон. Мій був приємний. Ох, я все ж така нещасна, у моїй душі все перевернулося догори дриґом. Навіть не знаю, коли ще так багато плакала. Я була такою дурною й безмозкою. Я кохаю вас по-справжньому. Це було одкровення. Я не хочу забирати своїх слів назад. Але все це було частиною не-нашого життя.