Я ледве впізнав її. Чи, радше, я впізнав у ній лиховісну примару, збентежену постать у сльозах із початку цієї історії; її обличчя страшно набрякло від сліз, і, схоже, знову з’явився синець, а можливо, це був просто бруд, як у дитини, що довго розмазувала сльози.

— Рейчел, сталася аварія, і вони зателефонували, вона травмувалася? Що сталося, що сталося?

Рейчел сіла на стілець у передпокої й голосно, жахливо й дзвінко застогнала, хитаючись туди-сюди.

— Рейчел… із Джуліан сталося щось жахливе… що це? О Господи, що сталося?

За хвилину чи дві Рейчел підвелася, не припиняючи стогнати, і обіперлася на стіну. Її волосся скуйовдилося пишною, заплутаною кучерявою копицею, як у божевільної, пасма падали на очі й чоло. Мокрі вуста розтулилися й тремтіли. З очей, що перетворилися на щілини між набряклими повіками, повільно текли великі сльози. Напружено, наче звір, вона пройшла повз мене, спираючись на стіну, і рушила до дверей у вітальню. Вона штовхнула двері, відчинила їх і жестом покликала мене за собою. Я підійшов до неї.

Арнольд лежав на підлозі біля вікна. Із садка світило сонце й освітлювало його коричневі твідові штани, але голова залишалася в затінку. Мої очі напружилися й закліпали, наче намагаючись зазирнути в інший вимір. Арнольдова голова лежала на підлозі, на чомусь дивному, що скидалося на тацю. Вона лежала в мокрій червоній плямі, яка просочила килим навколо. Я підійшов ближче й нахилився.

Арнольд лежав на боці, підтягнувши коліна й простягнувши одну руку в напрямку моєї ноги. Його очі були наполовину заплющеними, між повіками виднілися білки; зуби були зчеплені, вуста дещо витягнуті вперед, наче Баффін гарчав. Кров запеклася на його світлому розхристаному волоссі, мармуровими візерунками висохла на щоках і шиї. Я бачив збоку на черепі жахливу вм’ятину, потемніле волосся спадало до цієї западини, наче Арнольдова голова була зроблена з воску й хтось міцно натиснув на неї своїм сильним пальцем. Жилка на скроні поки що легенько пульсувала.

На килимі в калюжі крові лежала велика коцюба. Кров була червона й липка, мов заварний крем, і вже затягувалася плівкою. Я торкнувся, а потім ухопився за нагріте сонцем твідове Арнольдове плече, намагаючись трохи відсунути Баффіна, але він здавався таким тяжким, мов свинцем налитим, його наче прикрутили до підлоги, а може, у моїх тремтливих кінцівках не було достатньо сили. Я позадкував і наступив своїми заплямованими кров’ю черевиками на Арнольдові окуляри, які лежали поряд із калюжею крові.

— О Боже… ви скоїли це… коцюбою…