— Я теж, Бреде.

— Вона була страшенно недалекою жінкою, але я любив її. Перед Прісциллою я відчував моральні зобов’язання, але цього було недостатньо. Ось і все.

— Я так не думаю, Бреде.

— Через те що я кохаю Джуліан, я мав би полюбити всіх. І одного дня це станеться. О Господи, якби ж я хоч трохи побув щасливим. Коли вона повернеться, я полюблю цілий світ, я полюблю Прісциллу.

— Прісцилла померла, Бреде.

— Любов мусить перемагати час, але чи можливо це? «Не ходить в дурниках у Часу»[126], — сказав він, а він найкраще з усіх знав, що таке любов; якщо когось і розіп’яли кровожерливо, то тільки його. Безумовно, людина воліє страждати. Напевно, у кінцевому підсумку страждання — це все, усе зосереджується в стражданні. Неподільні атоми — це просто частинки болю. Скільки вам років, Френсісе?

— Сорок вісім, Бреде.

— Ви на десять років щасливіші й мудріші за мене.

— Мені ніколи не щастило, Бреде. Я більше навіть не сподіваюся хоч на крапельку щастя. Але я все одно люблю людей. Звісно ж, не так, як Стіва, але люблю. Я й вас люблю, Бреде.

— Вона повернеться. Світ не міг змінитися просто так. І він не може знову стати колишнім. Старий світ зник назавжди. Ох, як промайнуло, згасло моє життя. Не можу повірити, що мені вже п’ятдесят вісім.

— Ви кохали багатьох жінок, Бреде?

— До появи Джуліан я нікого по-справжньому не кохав.

— Але у вас були жінки? Я маю на увазі, після Кріс.

— Енні. Кетрін. Луїза. Дивно, імена залишаються, наче скелети, плоть на яких уже зотліла. Вони вказують на щось, що вже сталося. Дають нам ілюзію спогадів. А люди вже зникли, неначе померли. Можливо, вони таки померли. Померли, як Прісцилла, померли, як Стів.

— Не промовляйте його імені, Бреде, прошу. Краще б я вам не казав.

— Можливо, реальність — це страждання. Але цього не може бути. Кохання віщує щастя. Мистецтво віщує щастя. Навіть не віщує, бо нам не потрібне майбутнє. Гадаю, нині я щасливий. Я запишу все це, лише не сьогодні.

— Я заздрю, що ви письменник, Бреде. Ви можете сказати про свої почуття. А мене вони згризають, і я не можу навіть закричати.

— Так, я можу кричати, я можу заревти від болю на цілу галактику. Але знаєте, Френсісе, я ніколи нічого по-справжньому не пояснював. А зараз я відчуваю, що можу все пояснити. Наче матриця мого життя, яка була тверда, щільна й маленька, як горішок, раптом розрослася до велетенських розмірів і засяяла. Усе збільшилося. Нарешті я все бачу та всюди можу навідатись. Френсісе, тепер я можу бути видатним письменником, я впевнений, що можу.

— Безумовно, можете, Бреде. Я завжди знав, що у вас є талант. Ви завжди поводилися як хтось видатний.