Не можу закінчити цього листа, розумію, що нічого не пояснила як слід, і мушу ще дещо додати. (Щось на кшталт «дякую, що взяв мене» чи щось таке!) (Пробачте, я не навмисно вигадала цей жахливий каламбур.) Я справді не можу зосередитися, тут такий галас. На мене витріщається якийсь француз, вони постійно так витріщаються. Бредлі, я сподіваюся, що пізніше ми зможемо бути друзями, це було б так цінно для мене. Нам нічого не вдалося б, справді, нічого не вийшло б. Не через якусь особливу причину — просто не вийшло б. Але я все одно щаслива, що ви розповіли мені про своє кохання. (Я не писатиму про все це в моєму романі, як, підозрюю, ви подумали!) Сподіваюся, попри все, ви відчули полегшення та свободу. Дякую. І не сумуйте. Пробачте мені, що я така молода, нерозумна й так усе заплутую. Ой, не можу закінчити цього листа, але мушу. Ох, коханий-бажаний, на все добре, з усім усім усім коханням

Джуліан.

— Бреде, можна мені ввійти?

Я вдягався.

— Гарні новини, Бреде?

— Вона в Італії, — відповів я. — Поїду за нею. Вона у Венеції.

Листа, звичайно, було написано про Арнольдове око. Фраза «дасть мені марку» це чітко пояснювала. Дівчина перебувала під наглядом, була фактично полоненою. Звісно, вона не могла, як написала, «пояснити чітко». Вона й далі писала одні й ті самі незрозумілі потоки слів, сподіваючись, що останньої миті вдасться передати справжнє повідомлення, ось звідки ці натяки, що вона «не може закінчити». Але їй не вдалося. Можна не сумніватися: Арнольд прийшов, прочитав листа й наказав завершувати. А потім забрав його й надіслав. Він попіклувався б, щоб у неї не було грошей на марки. Проте їй удалося повідомити мені, що її примушують писати. Також їй удалося повідомити, куди вони їдуть. Фраза «ці сніги і я», до якої вона привертала увагу, поза сумнівами, означає Венецію. Італійською сніг буде «неве», а разом зі згадкою про «італійські слова» дістаємо очевидну анаграму «ЦІНЕВЕ і Я — ВЕНЕЦІЯ». А у словах «догори дриґом» ховалася підказка, що маленька місцина в горах — це насправді велике місто біля моря. Арнольд теж згадував Венецію, хоча й удавав, що хоче збити мене з пантелику. Назви геть невипадкові.

— Ви збираєтеся до Венеції сьогодні? — поцікавився Френсіс, поки я натягав штани.

— Так. Одразу поїду.

— Ви знаєте, де Джуліан?

— Ні. Листа зашифровано. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Я не знаю, хто це.

— Що мені робити, Бреде? Тобто, може, мені поїхати з вами? Я можу допомогти влаштувати пошуки, залишатися на посту й таке інше. Дозвольте мені поїхати, я буду вашим Санчо Пансою!