На мить я замислився.

— Гаразд. Ви можете знадобитися.

— Ой, чудово! Мені піти купити квитки? Ви мусите залишатися тут, самі знаєте. Вона може зателефонувати, чи надіслати повідомлення, чи ще щось.

— Гаразд.

Він мав рацію. Я сів на ліжко. Знову стало млосно.

— І, чуєте, Бредлі, може, мені трохи понишпорити? Я можу піти до Арнольдового видавця й дізнатися, хто його венеціанський поціновувач.

— Як? — не зрозумів я. Перед очима знову замиготіли спалахи, і Френсісове обличчя, набрякле від завзяття, оточив водоспад зірок, як у святого на іконі.

— Я вдам, що пишу книжку про те, як ставляться до Арнольдової творчості різні національності. І запитаю, чи можуть вони дати мені контакти його італійських шанувальників. Вони можуть мати адресу, варто спробувати.

— Блискуча ідея, — визнав я. — Геніальна думка.

— І, Бреде, мені знадобляться гроші. Тоді я замовлю нам квитки до Венеції.

— Якщо не буде одразу прямого перельоту, зарезервуйте через Мілан.

— А ще я прихоплю кілька карт і путівників. Нам знадобиться мапа міста, чи не так?

— Так, так.

— Тоді, Бреде, випишіть мені чек. Ось ваша чекова книжка. Випишіть «на пред’явника», і я віднесу його до вашого банку. Не скупіться, Бреде, щоб я міг замовити нам найкращі місця. А ще, Бреде, якщо не заперечуєте, у мене зовсім немає одягу, а там буде спекотно, чи не так? Ви не заперечуєте, якщо я куплю трохи літнього одягу? У мене немає жодної речі.

— Так. Купуйте, що хочете. Купіть путівники й мапу, це слушна ідея. І підіть до видавця. Так, так.

— Може, купити вам щось, ну, знаєте, капелюх від сонця, або словник, або ще щось?

— Ні. Ідіть мерщій. Ось. — Я виписав йому чималий чек.

— Ой, дякую, Бреде. Ви залишайтеся тут і відпочивайте. Я повернуся. Ох, як захопливо! Бреде, знаєте, я ніколи не був у Італії, ніколи в житті!

Коли він пішов, я ступив до вітальні. Тепер я мав священну мету, завдання, місце в цьому світі, де вона могла бути. Варто було спакувати валізи, але я почувався неспроможним. Френсіс спакує мій багаж. Від палкого бажання до Джуліан у мене паморочилося в голові. Я досі тримав у руках її листа.

На книжковій полиці бюро навпроти мене стояла збірка любовних поезій Данте. Я дістав її. Торкнувшись книжки, я відчув — така дивна хімія кохання, — що моє збуджене серце веде далі її історію. Тепер я відчував кохання, яке набуло форми божественного гніву. Що я вистраждав заради цієї дівчинки! Звичайно, я полюблю свій біль. Але ось він — гнів, спричинений коханням, і складається він з тієї ж найчистішої матерії, що й кохання. Данте, який так часто писав про нього й так страждав від нього, знав це.