Коли задзвонив телефон, я лежав на підлозі долілиць і притискав до серця листа Джуліан і Rime[128]. Я, похитуючись, звівся на ноги посеред чорних сузір’їв і підійшов до апарата. Почув голос Джуліан.

Ні, це не був її голос, це була Рейчел. От лише коли Рейчел хвилювалася, її голос жахливо був подібний до доньчиного.

— Ох… — сказав я, — ох… — Слухавку я тримав далеко від себе. Тієї миті в очах щось п’яно спалахнуло, і я побачив Джуліан у її чорних колготках, її чорній курточці, її білій сорочці; вона тримала овечий череп у мене перед обличчям. — Що сталося, Рейчел, я не чую…

— Бредлі, чи не могли б ви негайно приїхати сюди?

— Я їду з Лондона.

— Будь ласка, чи не могли б ви негайно приїхати, це дуже, дуже терміново.

— Чому б вам не прийти сюди?

— Ні. Бредлі, ви мусите приїхати, благаю вас. Будь ласка, приїжджайте, це стосується Джуліан.

— Рейчел, вона у Венеції, чи не так? Ви знаєте її адресу? Я отримав від неї листа. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Ви знаєте це? Чи немає у вас там Арнольдового записника, де можна подивитися адресу?

— Бредлі, приїжджайте сюди негайно. Це дуже… важливо. Я розповім вам усе… що ви хочете знати… лише приїдьте…

— Що сталося, Рейчел? Рейчел, із Джуліан усе гаразд? Ви ж не отримали поганих новин? О Господи, вони зазнали аварії?

— Я все вам розповім. Лише приїдьте сюди. Нумо, мерщій, не гайте часу, беріть таксі, кожна секунда має значення.

— Рейчел, із Джуліан усе гаразд?

— Так, так, так, просто приїдьте.

* * *

Тремтливими руками я заплатив за таксі, розкидавши гроші по всій машині, бігцем минув доріжку й загупав дверним молотком. Рейчел одразу відчинила двері.