Там було повно книжок. «Дорогоцінний лабіринт». «Рукавиці могутності». «Тобіас і провинний янгол». «Прапор із дивним девізом». «Есеї шукача». «Вогняний череп». «Зіткнення символів». «Пустоти в небі». «Скляний меч». «Містицизм і література». «Діва і волхв». «Простромлений кубок». «У сніговій кулі».

Арнольдові книжки. Дюжини книжок.

Я зиркнув на велетенську щільну купу охайно надрукованих слів. Узяв одну книжку й розгорнув навмання. Мною заволоділа лють. Із гидливим гарчанням я спробував розірвати її навпіл, розламавши корінець, але він був занадто жорстким, тож я взявся цілими жмутками видирати з палітурки сторінки. Наступна книжка мала паперову обкладинку, і мені вдалося розірвати її спочатку навпіл, а потім на чотири частини. Я схопив наступну. Френсіс спостерігав за мною, і обличчя його світилося розумінням і радістю. Потім він спустився зі сходів, щоб допомогти мені, бурмочучи собі під ніс «На! На!» щоразу, коли роздирав книжку на шматки, «На!» — коли підхоплював і розривав білі водоспади друкованих стосів. Ми впевнено працювали над умістом коробки, міцно впершись у підлогу широко розставленими ногами, мов чоловіки, що працюють у річці, а навколо нас росли купи четвертованого паперу. Нам знадобилося менше ніж десять хвилин, щоб знищити повне зібрання творів Арнольда Баффіна.

— Як ви тепер почуваєтеся, Бреде?

— Нормально.

Здається, я зомлів. Повернувшись до Лондона, я майже нічого не їв. Тепер я сидів на чорному вовняному килимку на підлозі вітальні, обіпершись спиною на одне з присунутих до стіни крісел. Спалахував і потріскував газ. Світилася одна лампа. Френсіс приготував сендвічі, і я з’їв кілька. Випив трохи віскі. Я почувався направду дивно, але вже не млосно, не було більше цяточок перед очима, важкі чорні пологи більше не падали й не притискали мене до землі. Тепер я й сам лежав на землі, довгий і неповороткий. У мерехтливому світлі я чітко бачив Френсіса, так чітко, що аж насупився — він раптом опинився занадто близько, його присутність стала надмірною. Я перевів погляд униз і зауважив, що він тримає мене за руку. У відповідь на це я теж насупився й висмикнув долоню.

Френсіс, як я пригадую, уже добряче набрався віскі й уклякнув біля мене з напруженим й уважним виглядом, не позуючи або відпочиваючи, а так, наче я був його витвором. Губи він витягнув уперед, мов задобрюючи когось, — повна червона нижня губа закопилилася так, що багряною лінією змигнув ротовий слиз. Його крихітні, близько розташовані очиці блищали від внутрішньої радості. Рука, яку я відштовхнув, приєдналася до другої й узялася, ритмічно рухаючись вгору-вниз, терти затягнуті в лискучий поношений синій костюм огрядні стегна. Час від часу він співчутливо здавлено похрокував.