Вона щось пробурмотіла.

— Що?

— Жереб’я. Жереб’я. Мій коханий…

Коли вона відвернулася, я збагнув, що це було пестливе Арнольдове прізвисько, якого я ніколи не чув від неї за всі роки, що знав їх. Арнольдове таємне ім’я. Вона відвернулася від мене й пішла до їдальні, а там, судячи зі звуку, впала на підлогу чи на стілець. Я чув, що вона знову залементувала, стала коротко скрикувати, потім видавати тремтливе «фа… фа… фа…», потім знову скрикувати. Я повернувся до вітальні, щоб подивитися, чи не ворушиться Арнольд. Майже боявся побачити, як він звинувачувально розплющує очі та звивається від болю, який Рейчел не могла знести. Він не ворушився. Його поза здавалася непохитною, як у статуї. Він уже був не схожий на себе самого: його гримаса абсолютного незнайомця, китайця, передавала якісь дивні та незрозумілі емоції. Його гострий ніс почервонів від крові, й у вусі теж була крихітна калюжа крові. Білки очей блищали, гарчали від болю вуста. Відвертаючись від Баффіна, я помітив його маленькі стопи, які вважав такими характерними для нього і які мене так дратували. Затягнуті в бездоганно блискучі черевики, вони охайно лежали вкупочці, наче розраджуючи одна одну. Рушивши до дверей, я помітив усюди дрібні бризки крові: на стільцях, на стіні, на камінному кахлі; тут він кружляв під час якоїсь неймовірної сцени на іншому кінці світу; я побачив на килимі ледь помітні криваві відбитки ніг — його, Рейчел і моїх.

Я підійшов до телефона в передпокої. Ридання Рейчел стихли до майже нечутного голосіння. Я набрав 999, з’єднався з лікарнею, повідомив, що стався жахливий нещасний випадок, і викликав швидку. «Чоловік зазнав травми голови. Здається, тріснув череп. Так». Потім, трохи повагавшись, я зателефонував до поліції та повторив свої слова. Я так боявся поліції, що не міг учинити інакше. Рейчел мала рацію: нічого не можна приховувати, краще негайно зізнатися; немає нічого гіршого за страх «викриття». Не було сенсу казати, наче Арнольд упав зі сходів. Рейчел у такому стані не могла б вивчити жодної легенди. Вона б усе одно вибовкала правду.

Я пішов до їдальні та подивився на неї. Рейчел сиділа на підлозі, широко роззявивши рота й стискаючи руками обличчя. Її рот був схожий на круглу «О», вона втратила людиноподібний вигляд, обличчя без рис набуло приреченого виразу, плоть висохла й посинішала, як у мешканців підземелля.

— Рейчел, не переймайся. Вони вже ідуть.

— Жереб’я. Жереб’я. Жереб’я.

Я вийшов із кімнати, зупинився на сходах і почув, як повторюю «ох-ох-ох-ох…», але не міг зупинитися.