Першою приїхала поліція. Я пустив їх у дім і показав затильну кімнату. Крізь відчинені вхідні двері я бачив залиту сонцем вулицю, автівки, що під’їжджали до будинку, швидку. Почув, як хтось сказав: «Він мертвий».

— Що сталося?

— Запитайте в місіс Баффін. Вона там, усередині.

— А ви хто?

Заходили люди в чорному, а потім у білому. Двері до їдальні зачинили.

Я пояснював, хто такий Арнольд, хто я такий, як я опинився тут.

— Череп тріснув, як яєчна шкаралупа.

За зачиненими дверима кричала Рейчел.

— Будь ласка, ходімо з нами.

Я сів до автомобіля між двома поліціянтами. Знову взявся пояснювати. Я сказав:

— Гадаю, він ударив її. Це був нещасний випадок. Це не було вбивство.

У поліційному відділку, сидячи в невеличкій кімнатці з кількома чоловіками, я знову розповів, хто я такий.

— Чому ви це скоїли?

— Що скоїв?

— Чому ви вбили Арнольда Баффіна?

— Я не вбивав Арнольда Баффіна.

— Чим ви його вдарили?

— Я не бив його.

— Чому ви це скоїли? Чому ви це скоїли? Чому ви вбили його?

— Я не вбивав його.