— Чому ви це скоїли?

Післямова Бредлі Пірсона

Післямова Бредлі Пірсона

Мистецтво швидко вчить нас, що людське створіння насправді мало на чому розуміється. За кілька сантиметрів від звичного нам світу існують інші, абсолютно чужі світи. Коли обставини жорстоко жбурляють нас із одного світу до іншого, природа зазвичай зцілює забуттям. Але, якщо після роздумів ти обачно спробуєш за допомогою слів звести мости між світами чи відкрити до них перспективи, одразу дізнаєшся, що наша спроможність описувати й поєднувати дуже незначна. Мистецтво — один із видів штучної пам’яті, а біль, який супроводжує будь-який серйозний витвір мистецтва, народжується з розуміння цієї штучності. Більшість митців — лише другорядні співці свого малесенького світу, які мають лише один голос і можуть заспівати лише одну пісню.

Так склалося, що мені за кілька годин довелося перетворитися на іншу людину, людину, яка оселилася в мені. Я не маю на увазі ту нікчемну потвору, вигадану газетами. На суді я мав жалюгідний вигляд і на деякий час став найнепопулярнішою особою в Англії. «Письменник через заздрощі вбиває свого друга», «Обурення успіхом стало причиною розбрату між письменниками» тощо. Уся ця вульгарщина минула повз мене чи радше перетворилася в моїй свідомості на довші та знаменніші тіні. Здавалося, наче я пройшов крізь скло й опинився на картині Гойї[129]. Я навіть зовні став інакший: старий, гротескний чоловік із гачкуватим носом. Одна газета назвала мене «старим запеклим невдахою». Я ледве впізнавав себе на фотографіях. А мені доводилося жити всередині цієї нової істоти, яку зляпали нашвидкуруч та натягли на мене, мов жахливу віслючу голову на картині Гойї[130].

Перші дні минули у вихорі зніяковілості, непорозуміння, недовіри. Я не лише не міг повірити в те, що сталося, але й не міг цього осмислити. Утім, я більше не збираюся розповідати про ту історію. Вона добігла кінця. А що то була за історія, я спробую пояснити за мить. Час минав, і я намагався поводитися по-різному, казав різне, змінював думку, оповідав правду, потім брехав, потім утрачав самовладання, був незворушним, потім нещирим, потім улесливим. Нічого із цього не допомогло мені на суді. Рейчел у чорному вбранні була дуже зворушливою. Усі прислухáлися до неї та співчували. Суддя приготував для неї особливий нахил плечей і особливу похмуру посмішку. Не думаю, що вона все холоднокровно спланувала. Потім мені спало на думку, що поліціянти, звісно ж, самі вигадали, як усе сталося, і порадили цю версію Рейчел, пояснили їй, що до чого. На початку вона, можливо, навіть намагалася незв’язно розповісти правду. Але ця історія була такою неймовірною. Незабаром знайшлася коцюба, з якої я витер її відбитки пальців і яку щедро вкрив своїми. Усе здавалося очевидним. Рейчел залишалося лише голосно волати. Я, зі свого боку, точно поводився як винний. Імовірно, часом я сам майже вірив, що вбив його, так само, як вона, імовірно, вірила, що не вбивала.