Навіть у своїй вигаданій історії Б. П. не може приховати, що заздрив моєму чоловікові. Здається, ця заздрість була нав’язливою і всежерущою. Йому також було відомо, що мій чоловік, хоча й поводиться з ним дружньо та привітно, часом кепкує з нього й ставиться трохи зверхньо. І від цієї думки він мучився. Часом мені здавалося, що він ні про що більше не може думати. Він сам наївно зізнається, що товаришував з Арнольдом і якимось чином ототожнював себе з ним, вважав його творчість «своєю заслугою», аби не втратити глузд від заздрості й ненависті. Якщо потрібен обвинувач, Б. П. сам чудово впорається. У миті відвертості він також зізнається, що зображує Арнольда упереджено. І це ще м’яко кажучи. (А далі він зізнається, що ненавидить усе людство!) Зрозуміло, що він ніколи не «допомагав» Арнольдові, але Арнольд частенько допомагав йому. Він ставився до нас із чоловіком, як дитина до батьків. Це теж могло б зацікавити психіатра, але я більше не хочу зупинятися на тому, що й так очевидно і що відкрилося на суді.

Його заяви щодо моєї доньки, щодо його почуттів та щодо її почуттів, звісно ж, абсурдні. Моя донька завжди ставилася до нього, як до «кумедного дядечка», і навіть не сумнівайтеся, що жалість, яку вона до нього відчувала, можна сплутати з ніжністю; жалість навіть і є однією з форм ніжності, тож у такому сенсі вона, можливо, і ставилася до нього з ніжністю. Але його палка «пристрасть» до неї — типова вигадка. (Я трохи пізніше розповім, що думаю про її походження й мотиви.) Мені здається, що розчаровані люди, які не знайшли свого місця, мало не все життя віддаються фантазіям. Я переконана, що в них вони знаходять джерело розради, хоча й не завжди безпечне. «Гарна» вигадка дозволяє їм вибрати малознайому людину та уявити, наче вона закохалася в них, намалювати собі палкі та драматичні стосунки. А що Б. П. такий собі садомазохіст, то він, звичайно, уявив собі нещасливий кінець, вічну розлуку, жахливі любовні страждання й таке інше. У його єдиному опублікованому романі (він стверджує, що друком вийшло більше книжок, але насправді він опублікував лише одну) ідеться саме про таке розчароване романтичне кохання, надзвичайно схоже на це.

Ті самі садомазохістські фантазії створили (певна річ, лише в його уяві) ту жахливу сцену на початку книжки, у якій він начебто приходить до нас і знаходить мене в ліжку в спальні нагорі, із синцем під оком і так далі, і так далі. Я кілька разів помічала, що Б. П. полюбляє вдавати в розмовах зі мною й моїм чоловіком, наче йому, звичайно, відомо про наші родинні суперечки. Ми вдвох сміялися над цією його примхою, не помічаючи в ній нічого лиховісного. Можливо, через свою холостяцьку наївність (а по суті, він назавжди залишився холостяком) Б. П. вважав наші буденні дрібні суперечки серйозними чварами. Проте, на жаль, більш вірогідно, що він напівсвідомо вигадував наші незгоди, «приймаючи бажане за дійсне»[139]. Йому не хотілося, щоб «татусь і матуся» жили в злагоді одне з одним. Глибоко в душі він прагнув принизити нас обох і міцніше прив’язати до себе.