Те, як він описує себе, узагалі не має нічого спільного з правдою. Він зображує себе іронічним, уїдливим, стриманим ідеалістом. Те, що він зізнається у «пуританстві», здається самокритикою, але це просто ще один спосіб наголосити, який він високодисциплінований. Насправді він був абсолютно позбавленим власної гідності й мав сміховинну зовнішність. (І ніхто б не сказав, що він здається молодшим за свій вік.) Б. П. був незграбним дерев’яним чолов’ягою, страшенно сором’язливим і боязким, та водночас досить настирливим. Часом відверто набридав. Мав психологічну потребу вдавати із себе митця. Кажуть, так часто буває з невдахами. Удає, наче пише щось і рве написане, вічно повторює, як терпляче чекає і який він перфекціоніст. Я впевнена, що він у житті не розірвав жодної сторінки (окрім книжок мого чоловіка). Він утрачав глузд від друкованого слова й розпачливо прагнув тієї слави, яка була в мого чоловіка. Хотів, щоб його опублікували за всяку ціну, і завжди крутився біля видавців зі своєю писаниною; опублікував би що завгодно. Він навіть якось попросив мого чоловіка замовити за нього слівце перед своїм видавцем. Він узагалі не був ані стоїком, ані аскетом, а більше скидався на хлопчика, який хоче прилаштувати свою коротеньку замітку в шкільний журнал. Підстаркуватий чоловік при цьому навіть має зворушливий вигляд.

Б. П., звісно ж, боляче страждав від своєї неповноцінності. Він був нещасним розчарованим чоловіком, який соромився свого соціального походження, своєї неосвіченості й неабияк стидався своєї роботи, бо вважав, що вона виставляє його на посміховисько. Насправді він був посміховиськом для нас усіх, але не через роботу. До трагедії жоден із нас, згадуючи його, не міг стримати усмішки. Мабуть, він розумів це. Мені здається вірогідною приголомшлива думка, що людина здатна скоїти серйозний злочин, аби лише інші перестали над нею сміятися. Із цієї історії чітко зрозуміло, що Б. П. — людина, яка ненавидить, якщо з неї насміхаються. Увесь його зарозумілий стиль і глузування над самим собою — лише самозахист і спроба запобігти чужим кепкуванням.

Звичайно, описуючи стосунки з нашою сім’єю, він усе перевертає догори дриґом. Він з удаваною скромністю стверджує, наче ми потребували його. Насправді це він потребував нас, був справжній паразит, а часом навіть жахливо надокучав. Він був страшенно самотній, і ми всі жаліли його. Я навіть можу пригадати, як ми вигадували абсурдні відмовки, коли він хотів побачитися, або ховалися, якщо він дзвонив у двері. Найважливішими, безумовно, були його стосунки з моїм чоловіком. Коли він стверджує, що «відкрив» мого чоловіка, це просто смішно. Мій чоловік уже був достатньо відомим, коли Б. П. вициганив у одного видавця право написати відгук на його роман, а потім познайомився з нами і, як, здається, сказала колись моя донька, став нашим «свійським кошеням».