З приводу його викладення подій мені майже нічого сказати. Загалом це типова «вигадка», яка цікавить лише психологів. Дозвольте мені зауважити, що я не буду й не можу засуджувати мотиви, які змусили Бредлі Пірсона написати це все. (Про мотиви містера Локсія я напишу згодом.) Напевно, найлюб’язніше, що можна сказати: він хотів написати роман, але не зміг створити нічого значнішого за свої безпосередні фантазії. Гадаю, чимало романістів описують пережите нещодавно так, «як буде миліше серцю»[135], проте вони хоча б ввічливо змінюють імена. Б. П. (далі я користуватимусь цим скороченням) стверджує, що у в’язниці знайшов Бога (чи Істину, чи Релігію, чи ще щось таке). Імовірно, усі, хто потрапляють до в’язниці, гадають, що знайшли Бога, інакше їм просто не вдалося б вижити. Зараз я не відчуваю образи, не прагну вендети й не маю особливого бажання змусити його страждати. Його страждання не повернуть моєї втрати. Його нове «віросповідання» може бути щирою вірою, а може, як і вся його історія, бути лише димовою завісою, що приховує його злочинні наміри, у яких Б. П. не розкаюється. Якщо цей роман насправді підказала йому зла воля, отже, ми маємо справу з такою мерзенною людиною, яка збиває з пантелику звичайний суд. Якщо ж (і це більш імовірно) Б. П. повірив чи наполовину повірив у своє «спасіння» та свою історію, значить, перед нами той, чий глузд не витримав постійної напруги. (У момент убивства він точно не був божевільним.) У цьому разі він, як я вже казала, заслуговує на жалість. Я надаю перевагу саме таким думкам про нього, хоча насправді я не знаю та й, чесно кажучи, не хочу знати, що з ним у дійсності відбувається. Коли Б. П. зайшов у ворота в’язниці, він помер для мене й більше мене не цікавить. Скажімо, люті й розгнівані думки про нього лише завдали б мені нових страждань і виявилися б марними й аморальними.

Я недарма називала його фантазії «підлітковими». Б. П. належить до людей типу Пітера Пена. У цій історії він не описує свого тривалого минулого, лише натякає, що мав романи із жінками. Такі, як він, полюбляють натякати на своє минуле й поводитися так, наче їм вічно двадцять п’ять. (Він називає себе підстаркуватим донжуаном, наче між справжніми та уявними перемогами немає жодної різниці! Сумніваюся, що в його житті справді було чимало жінок.) Психіатр, напевно, поставив би йому діагноз «розумово відсталий». Його літературні смаки теж були юнацькими. Він оспівує Шекспіра й Гомера, але я сумніваюся, що він читав першого після школи, а другого — взагалі. Він постійно читав — хоча сам ніколи в цьому не зізнається — посередні пригодницькі оповідання таких авторів, як Форестер[136], Стівенсон[137] і Малфорд[138]. Йому по-справжньому подобалися хлопчачі історії, примітивні пригоди без любовних переживань, де він міг уявляти себе шляхетним героєм, володарем меча чи ще кимось таким. Мій чоловік не раз казав мені це, а якось навіть прохопився про це перед Б. П. Пам’ятаю, що той дуже засмутився із цього приводу й зашарівся, як дівчинка.