Ось такі думки снувалися у мене в голові, коли до моєї кімнати ввійшла Тату — як завжди, в італійському військовому кашкеті старовинного зразка. Я подумав, цар кличе мене, щоб я йшов із ним у підземелля до Атті, адже останнім часом ми спускалися туди щодня, — але Тату словами й жестами дала мені знати, що я повинен залишатись у себе і ждати царя тут. Він скоро прийде.

— А що сталося? — спитав я.

Та відповіді я не одержав і, чекаючи царського візиту, вирішив трохи причепуритись. Я був брудний і заріс бородою, бо навряд чи мало сенс умиватися та голитися для того, щоб потім бігати рачки, гарчати і гребти нігтями землю. Але сьогодні я пішов до Мумминого резервуара й вимив собі обличчя, шию та вуха, потім обсушився на сонці, сівши на порозі своєї кімнати. Тепер я стояв і шкодував, що поквапився відіслати Ромілаю, бо мені спали на думку деякі речі, про які я мав би написати в листі до Лілі. «Я не сказав їй найголовнішого, — міркував я. — Я кохаю її. Богом присягаюся, що кохаю! Я знову повівся як несосвітенний йолоп». Але часу на каяття мені було відпущено зовсім мало, бо Тату вже простувала до мене через завалений усякою всячиною двір; вона махала обома руками й вигукувала:

— Дафу! Дафу аламеле!

Я підхопився на ноги, і вона провела мене коридором нижнього поверху у внутрішній царський дворик. Цар уже лежав у гамаку в рожевому затінку під величезною шовковою парасолею. Оксамитового капелюха він тримав у руці й махав ним, кличучи мене. Коли я підійшов до нього ближче, він розтулив свої товсті губи, примостив капелюха собі на коліно і з усмішкою сказав:

— Думаю, ви здогадуєтеся, що сьогодні буде.

— Та невже?..

— Саме так. Сьогодні в мене день лев’ячих ловів.

— Той самий лев?

— Молодий самець з’їв принаду. Він відповідає ознакам Гміло.

— Мабуть, це щастя — возз’єднатися з любим татом, — сказав я. — От якби щось таке могло статися й зі мною!

— Ви вірите в безсмертя, Гендерсоне? — запитав цар.

Цього ранку, здавалося, йому було особливо приємно розмовляти зі мною і втішатися моїм товариством.

— Багато людей вважають, що в бою з життям можна витримати лише один раунд, — сказав я.

— І ви теж так гадаєте? Зрештою, ви краще знаєте світ, аніж я. Одначе, Гендерсоне, мій добрий друже, для мене це справді надзвичайна подія.

— Невже ви твердо вірите, що той лев — ваш батько, небіжчик цар? Шкода, що я довідався про його появу аж тепер. Я не відіслав би Ромілаю до міста. Сьогодні вранці він пішов. Чи не можна послати за ним навздогін бігуна, величносте?

Цар пустив мої слова повз вуха, і я зрозумів, що він надто збуджений, аби зважати на мої прохання. Що для нього означав Ромілаю — у такий день?!