Коли загонщики відійшли, на місці залишилися Бунам, його відьмак-попихач, цар і я,
— Що ви їм сказали? — запитав я в царя.
— Я сказав Бунамові, що доб’юся своєї мети, попри його підступи.
— Вам би слід дати їм доброго штурхана під зад, — порадив я, люто зиркнувши на двох зловісних суб’єктів.
— Ходімо, Гендерсоне, мій друже, — сказав Дафу, і ми вирушили в дорогу.
Троє воїнів зі списами пішли за нами.
— Навіщо нам ці хлопці?
— Вони допомагатимуть мені маневрувати в
Коли ми пірнули у високу траву, він підніс угору своє скошене обличчя з гладеньким кирпатим носом і понюхав повітря. Я теж удихнув його в ніс. Сухе й чисте, воно пахло заквашеним цукром. Я почав відчувати, як під стеблами рослин на самій межі жароти бринять, мов якісь струнні інструменти, комахи.
Цар прискорив ходу, він уже не йшов, а посувався вперед стрибками; я і троє чоловіків зі списами намагалися не відставати від нього, і в ці хвилини мені раптом подумалося, що в такій високій траві може сховатися будь-яка тварина, крім слона, і що для самозахисту в мене немає навіть такої дрібнички, як шпилька.
— Царю, — прошепотів я. — Стривайте!
Я не міг підвищити голос за таких обставин; я відчував, що тут не те місце, де можна здіймати гамір. Йому, мабуть не сподобалася моя поведінка, і він не зупинився, але я й далі кликав його стишеним голосом, аж поки він нарешті зачекав мене. Вже добряче натомлений, я зблизька подивився йому у вічі, кілька разів хапнув ротом повітря і сказав:
— Без ніякої зброї? З голими руками? Чи ви сподіваєтеся зловити свого лева за хвіст?
Він вирішив бути зі мною терплячим. Можу заприсягтися, що я бачив, як у нього виникло таке рішення.
— Лев — а я сподіваюся, що це Гміло, — мабуть, уже на території
Коли він згадав про таку можливість, у голосі в нього пролунав щирий жах. Я аж тепер помітив (і чому я не зауважив цього раніш?), який він збуджений. Він зумів приховати свій стан від мене за машкарою доброзичливої приязні.
— І що б тоді було?