— Ви візьмете разом зі мною участь у хопо, — сказав він, і я, хоч і не знав, що це означає, звичайно, погодився.

До нас підпливла моя власна парасоля — зелена увігнутість чи опуклість з радіальними прожилками на шовковій прозорості, і це й переконало мене в тому, що переді мною реальна річ, а не видіння, бо навіщо видінню оті прожилки-лінії? Навіщо, я вас запитую? Дужі руки амазонок трималися за ручку парасолі. З’явилися й носії з моїм гамаком.

— Ми що, полюватимемо на лева, лежачи в гамаках? — запитав я.

— Коли доберемося до чагарів, далі підемо пішки, — сказав Дафу.

Отож я заліз у гамак сунго, який глибоко провис піді мною, і підбадьорив себе одним зі своїх міцних виразів. У мене виникло таке відчуття, ніби ми вдвох вийшли з голими руками ловити хижого звіра — отого лева, який щойно з’їв старого буйвола і спав глибоким сном десь у високій траві.

Довкола нас сновигали жінки з голеними головами, крикливі та метушливі, і помалу зібрався строкатий натовп, як і в день дощової церемонії, — чоловіки з барабанами, чоловіки, розмальовані візерунками з рубців, обвішані горіховими шкаралупами й обтикані перами, а також сурмачі, які зрідка дмухали в свої інструменти, ніби продуваючи їх. Сурми були десь із фут завдовжки і мали широкі розтруби з металу, вкритого зеленим окисом. Сурмили вони якимсь диявольським звуком, у ньому вчувалося щось грізне й водночас насмішкувате. Отже, нас винесли крізь ворота палацу під дудіння сурем, гуркіт барабанів та брязкотіння торохтілок, якими був озброєний гурт загонщиків. Руки в амазонок затремтіли від напруги, коли вони підняли мій гамак. На вулицях села люди підходили й витріщались на мене, нахилялися й зазирали в гамак. Серед них були й Бунам та Хорко; царів дядько, як мені здалося, чекав, чи я йому чогось не скажу. Одначе я не промовив ні слова.

Я відповів їм обом пильним поглядом. Моє обличчя, величезне й червоне, густо заросло колючою щетиною; мене знову тіпала лихоманка, відбиваючись у очах та вухах. А то раптом у мене починали тремтіти щоки. Я нічого не міг з цим удіяти. Мені здавалося, що внаслідок спілкування з левом нерви моїх щелеп, носа та підборіддя зазнали непоправних змін. Бунам хотів мені щось повідомити чи остерегти мене — я це добре бачив. Я зажадав би, щоб він звелів віддати мені мою рушницю з оптичним прицілом, якби знав, як по-їхньому сказати «дай» та «рушниця», але я цього не знав. Жінки напружували всі сили, щоб утримати мою вагу, і гамак прогинався, мало не торкаючись землі. Жердини немилосердно давили чорношкірим амазонкам на плечі, коли вони несли брутального білого повелителя дощу з його смаглим червонястим обличчям, брудним шоломом, барвистими короткими штаньми та великими, порослими густим волоссям гомілками. Люди кричали, плескали в долоні й вистрибували, махаючи, мов прапорами, клаптями матерії, звіриними шкурами та жмутиками пофарбованого волосся; тут були жінки з немовлятами, що розгойдувалися в них на руках, присмоктавшись до довгої, ніздрюватої цицьки, і діди зі щербатими зубами, а то й зовсім беззубі. Наскільки я міг зрозуміти, плем’я було не в захваті від царя; воно вимагало, щоб він привів додому Гміло, того лева, який має право жити в царському палаці, і позбувся чаклунки Атті. Але Дафу пропливав повз них у своєму гамаку, не подаючи жодного знаку. Я добре уявляв собі, як у нього на обличчі, затіненому крислатим оксамитовим капелюхом, що приріс до нього не менш міцно, аніж до мене корковий шолом, лежить червоний відсвіт від пурпурової парасолі. Капелюх, волосся і обличчя зливалися водно під червонястим світлом, що соталося крізь шовкове склепіння, і цар лежав, ніби відпочиваючи, з тією самою шикарною невимушеністю, яка так вразила мене в ньому, коли я побачив його вперше. Чужі руки стискали над ним, як і наді мною, оздоблений візерунками держак парасолі. Сонце пряжило вже на повну силу, воно вкутало гори та кам’яні брили, розкидані просто на сільських вулицях, тремким маревом. Біля самої землі сонячне проміння майже матеріалізувалося в сухозлітку. Хатини здавалися чорними ямами, але над стріхами мерехтіло тьмяне плямисте сяйво.