Іноді я почуваю себе так, ніби в мені вистрибує, незмовкно репетуючи, ціле військо пігмеїв. Правда, дивно? А іноді я тут дуже спокійний, спокійніший, ніж будь-коли.
Цар вважає, що людина повинна мати правильне уявлення про себе…»
Мабуть, я й далі пробував розтлумачити Лілі, в чому суть ідей Дафу, проте Ромілаю загубив кілька останніх сторінок листа, і це, певно, й на краще, бо я, пишучи їх, аж надто часто прикладався до пляшки. На одній із тих сторінок я, здається, написав (а може, тільки думав написати?): «Мій внутрішній голос знай повторював: «
20
Наступного ранку ми з Ромілаю попрощалися, і, коли він вирушив у дорогу з листом до Лілі, мене опанувало таке відчуття, ніби я раптом тяжко захворів. Навіть шлунок у мене ніби опустився, коли я востаннє побачив його посмуговане рубцями обличчя між стулками воріт палацу, які зачинялися за ним. Я думаю, він мав надію, що в останню хвилину неврівноважений і шалапутний хазяїн покличе його назад. Але я стояв мовчки у своєму схожому на панцир черепахи шоломі та в штанях, у яких скидався на зуава, що відстав від свого загону. Ворота зачинилися, порубцьоване обличчя Ромілаю зникло за ними, і невимовно гнітючий настрій наліг на мене без будь-якої причини. Але Тамба й Бебу відвернули мою увагу від сумних думок. Як і щодня, вони привітали мене, лягаючи на землю і ставлячи мою ногу собі на голову; потім Тамба випросталася долічерева, а Бебу почала робити їй
Повітря швидко нагрівалося, але в затінку ще відчувалися рештки колючої нічної прохолоди: я відчував її крізь свої зелені штанці. Гора, названа на честь Гуммата, була жовта, хмари — білі й важкі. Вони лежали майже на плечах у Гуммата, утворюючи немовби комір навкруг його шиї. Я пішов у свою кімнату й сів чекати, коли надворі стане зовсім тепло; я сидів, згорнувши руки, подумки готуючись до щоденної зустрічі з Атті й водночас щиро намагаючись осмислити своє становище. Я повинен змінитися. Мені не слід чіплятися за минуле, воно мене занапастить. Я не можу позбутися мерців, вони виживають мене з дому, з будь-якої оселі, де я знаходжу притулок. Я завів собі свиней з почуття протесту: в такий спосіб я хотів сказати світу, що він — свиня. Я мушу подумати, як мені жити далі. Я повинен відучити Лілі від шантажу і спрямувати наше кохання на правильний шлях. Бо, зрештою, ми з Лілі живемо щасливо. Але в такому разі, чим може допомогти мені дикий звір? Спробуймо обміркувати це тверезо. Справді, чим? Яка мені користь від спілкування з лютим хижаком? Навіть якщо звір несе на собі природне благословення? Ми теж мали свою частку цього призначеного тваринам благословення, поки були дітьми. Але хіба тепер ми не прагнемо домогтися чогось зовсім іншого — проект номер два — благословення, призначеного власне людям? Навряд чи цар погодився б із цими моїми міркуваннями — він занадто любив левів. Я ніколи не бачив людини, що так прихилилася б до якогось звіра. І хіба я міг піти всупереч його бажанню? Адже я почував до нього глибоку приязнь. Він і справді багато в чому скидався на лева, та це аж ніяк не означало, що таким його зробили леви. Це куди краще пояснює теорія Ламарка, яку ми нещадно висміювали, коли я навчався в коледжі. Пам’ятаю, наш учитель казав, що теорія про незалежний розвиток індивідуального розуму — суто буржуазна теорія. Майже всі ми походили з багатих родин, одначе сміялися з буржуазних теорій, аж животи надривали. Що ж, міркував я, насупивши брови й гостро відчуваючи, як бракує мені Ромілаю, отак ти мусиш розплачуватися за життя, сповнене діяльности, але позбавлене думки. Коли я й стріляв у кота, коли й глушив жаб, коли й підняв Мумму, не усвідомлюючи, в яку халепу пхаюся, то з цього ряду вчинків зовсім не випадає і моя нинішня поведінка — те, що я бігаю рачки, ричу й поводжуся, як лев. А я ж міг би натомість навчатися