Я пообіцяв винагородити Ромілаю, якщо він заведе мене далеко в глушину. Ми з ним побували в двох племенах. Кожен, хто вважає себе людиною, повинен рішуче звернути на дорогу, яка веде до краси. Я зустрів тут особу, яку називають жінкою, що прилучена до сумутности. Виглядає вона як звичайна стара гладуха, але вона обдарована справжньою мудрістю і коли подивилася на мене, я видався їй диваком. Та це її не стурбувало, і вона відкрила мені дві надзвичайно глибокі істини. Наприклад, вона сказала так: світ мені чужий, і він чужий для дитини; але я — не дитина. Це відкриття принесло мені втіху й водночас завдало болю».
сумутности
(Царство небесне — для дітей духу. Але хто він — оцей носатий, череватий привид?)
«Звичайно, чужим можна бути по-різному. Одне відчуження є дарунком долі, а інше — карою. Я хотів був сказати старій жінці, що всі розуміють життя, а я — ні. Як вона це пояснила б? Багато людей вважають мене за пихатого дурня й шалапута. Чому я впав так низько? І байдуже, хто винен у моїй біді, — але як мені вибратися з цієї ями?»
(Життя для мене тільки-но почалося, і я лежу в траві. Сонце палахкотить, роздимається, і жар, який воно випромінює, — це наче любов до мене. Моє серце променіє не менш яскраво. Навкруги — море кульбаб. Я пригортаю до себе траву, я притуляюся розпашілою від любови щокою до жовтих квіточок. Я намагаюся розчинитися в зелені…)
«Потім вона сказала, що я маю грун-ту-молані. Це слово з їхньої мови, пояснити його досить важко, але загалом воно означає, що людина прагне жити і не хоче вмирати. Мені дуже закортіло, щоб вона розповіла мені про це грун-ту-молані якомога більше. Коси в неї були, як вовна, а черево пахло шафраном; одне око — затягнуте катарактою. Боюся, я вже ніколи її не побачу, бо я накоїв лиха, і нам довелося піти звідти. Я не можу зараз розповісти тобі про всі подробиці. Але якби не дружба з принцом Ітело, мені б, либонь, довелося сутужно. Я подумав тоді, що втратив останню нагоду розібратися в своєму житті за допомогою справді мудрої людини, і з цієї причини був страшенно пригнічений. Але я полюбив Дафу, царя іншого племені, куди ми прийшли. Нині я у нього в гостях, і мене тут ушанували почесним титулом Повелителя Дощу, що є, гадаю, пустою формальністю — так як ото від часів Джонні Уокера почесним гостям стали вручати ключі від міста. Мені видали відповідний костюм. Але про все я тобі зараз розповісти не можу, хіба що в загальних словах. Разом з царем (а він майже доктор медицини, я тобі вже казав) я беру участь у одному експерименті, і це для мене нелегке щоденне випробування».