— Лізьте до мене, Гендерсоне.

Він присів навпочіпки на помості, щоб потримати для мене драбину, і над його м’язистими коліньми я побачив голову, накриту зібраним у складки капелюхом, на якому красувався разок людських зубів. Хвороба, невідомість і небезпека разом накинулися на мене. Замість відповіді з моїх грудей вихопилося схлипування. Мабуть, воно утворилося в мені ще в далекому дитинстві, бо пролунало оглушливо й піднялося вгору, мов булька з дна Атлантичного океану.

— Що з вами, Гендерсоне? — спитав Дафу.

— Бог його зна.

— Вам зле?

Я похитав низько опущеною головою. Мабуть, рев, який вихопився з мене, розслабив мій організм, випустив назовні все те зайве, що зібралося на самому його дні. І я не захотів тривожити царя в цей знаменний і радісний для нього день.

— Я зараз, величносте, — сказав я.

— Перепочиньте хвилинку, якщо відчуваєте таку потребу.

Він пройшовся помостом під надбудованою над ним повіткою, тоді знову підступив до краю й подивився з-під хисткої споруди вниз.

— Ну? — озвався він.

— Поміст витримає нашу вагу?

— Ну ж бо, Гендерсоне, лізьте сюди, не баріться!

Я вхопився за драбину й почав дертися вгору, ставлячи на кожен щабель обидві ноги. Воїни зі списами стояли й чекали, поки я (сунго) приєднаюся до царя. Потім вони пройшли під драбиною і стали на чатах навкруг закутня хопо. Тут, у самому його кінці, була досить примітивна споруда, що здавалася, проте, цілком надійною. Після того, як на виході проскочить уся інша дичина, перед левом упадуть ґратчасті ворота, і воїни списами заженуть звіра туди, де цар повинен буде зловити його живим і неушкодженим.

По хисткій драбині, яка розгойдувалася під моєю вагою, я таки видерся на поміст, зроблений із позв’язуваних жердин, і сів на ньому. Споруда скидалася на пліт, що плавав на хвилях розпеченого повітря. Я уявив собі, як високо може стрибнути дорослий лев, і мені здалося, що наш поміст піднятий над землею лише на кілька дюймів.

— Оце і є пастка для лева? — спитав я в царя, коли все уважно оглянув.

— Оце вона і є, — підтвердив Дафу.