— То справді дошки, Гендерсоне, — сказав цар. — Коли спіймаємо лева, під них підведуть колеса, щоб звіра можна було перевезти до палацу.

Він нахилився і дав якісь розпорядження списоносцям. Коли Дафу звісився вниз, я хотів був підтримати його, але доти я ніколи не доторкався до нього. Я не був певен, що це дозволено робити.

Спершу крізь вузький отвір хопо проскочили, охоплені нестямним жахом, самець і три кози, потім надбіг табун дрібної звірини; вони посунули у відчинені ворота, мов натовп переселенців. Далі з трави виринула сторожка гієна і, на відміну від інших звірів, які не знали, що ми тут, зиркнула на нас і ощирила пащу бридким, мов у вампіра, вищиром. Мені закортіло чимось пожбурити в неї. Але напохваті нічого не знайшлося, і я лише плюнув униз.

— Лев — онде він, лев!

Цар випростався, показуючи кудись пальцем, і я побачив, як ярдів за сто від нас ворушиться трава — то було не поривчасте пульсування під натиском звіриного дріб’язку, а кругове важке погойдування, спричинене могутнім тілом.

— Ви думаєте, це Гміло? Невже то справді він? Ви зловите його, царю. Я знаю, ви його зловите.

Я звівся на ноги, стоячи на вузенькій смузі помосту, що виступала з-під стріхи. Говорячи, я розтинав повітря рукою, вниз і вгору.

— Сядьте, Гендерсоне, — сказав він.

Проте я ступив крок до нього, і тоді він крикнув на мене; його обличчя було сердите. Отож я присів навпочіпки і стулив губу. Кров у мене кипіла, ніби текла не в жилах, а у відкритих жолобках під палючим сонцем.

А цар тим часом ступив на тонку жердину, двічі обмотав навкруг руки линву, на якій висіла клітка, і став розв’язувати вузол, що на нього спирався головою, коли ми сиділи й чекали. Клітка з її великими та нерівними лозяними вічками, обтяжена кам’яними грузилами у формі підків, звисала з грубшої і не такої гнучкої жердини. Якби не камені, то клітка могла б видатися майже невагомою; вона була зроблена наче з самого повітря — так португальський військовий корабель здається виготовленим з води. Цар скинув капелюха — він би йому заважав, — і голубе повітря ніби згустилося навколо кучми густого чуба, що стримів над його черепом не більше, ніж на одну восьму дюйма, — так буває, коли запалюєш у лісі кілька чорних прутиків, і голубінь навколо них починає зморщуватися.

Від пекучого сонця й перенапруги моє обличчя перекривилося, коли я визирнув з-під затінку стріхи, і моя голова зависла над закутнем хопо, мов чудернацька паща, які зображують на розтрубах ринв. Сонце пряжило так нещадно, що я відчував, як моя шкіра шкварчить і на ній утворюються опіки. Незважаючи на гучний гармидер, який здіймали загонщики, все ще було чути сюрчання цикад, що закручувалося в оті дивовижні спіралі. На скельному боці хопо камінь виявляв свою незламну вдачу. Він мурмотів, що не пропустить нікого й нічого. Всі істоти й усі речі повинні зупинитися перед ним. Дрібненькі квіти кактусів в ущелині, — якщо то були квіти, а не ягоди, — пінилися червоною барвою, а їхні шпичаки вгородилися мені в тіло. Вся природа, здавалося, заговорила до мене. Я мовчки запитував її, чи все обійдеться гаразд для царя, якого опанувала божевільна думка, що він повинен ловити левів. Але відповіді я не дістав. Речі озивалися до мене не для того, аби мені щось повідомити. Вони лише заявляли про своє існування, кожна на свій манір. Про царя мови не було. Отож я сидів там навпочіпки, хворий від спеки й страху. Почуття любови до царя витіснило з моєї душі решту почуттів, пригнітило мою здатність сприймати те, що відбувалося навколо мене.