На ці мої слова Дафу коротко засміявся. Сидячи зі схрещеними ногами в отворі куреня й дивлячись на хопо та на скелю, він якось замислено почав перелічувати:

— Смертники, ласолюби, невразливі, пустопорожні… Ні! Гендерсоне, даю вам слово, що я ніколи не зараховував вас до поганого виду. Ви натура складна. Трохи охоча до схиляння перед смертю, трохи схожа на войовничого Лазаря. Але я не можу віднести вас до якоїсь певної категорії. Ви цілком не вміститеся в жодну з них. Можливо, тому, що ми друзі. А в друзях ми знаходимо значно більше добрих якостей, ніж у інших людях. Друзів не розподіляють на категорії.

— Я забагато панькався з тваринами певного виду, — сказав я. — Це давало мені радість, але якби я повернувся назад у часі, то, мабуть, не став би зв’язуватися з ними.

Ми сиділи на хисткому помості під золотавим склепінням стріхи. Світло відбивалося на підлозі куреня тоненькою решіткою. Запах трав налітав поривами на хвилях голубого розпеченого повітря, і через лихоманку я мав таке відчуття, ніби знайшов у полуденному повітрі перехідну точку між матерією і світлом. Я спостерігав, як матерія напливає з нашого куреня, і мені здавалося, я бачу, як вона плаче, й корчиться, і спливає сяйвом. Нездатний витримати таке гостре відчуття, я підвівся й ступив на жердину, на якій мав балансувати цар.

— Що ви робите?

Заради нього я хотів випробувати, наскільки міцний цей місточок.

— Перевірю Бунама, — сказав я.

— Вам не слід стояти там, Гендерсоне.

Під моєю вагою жердина прогнулася, але не затріщала; то було міцне дерево, і наслідок випробування мене вдовольнив. Я відступив на поміст.

Ми сиділи вдвох навпочіпки на вузенькій смужці підлоги, що виступала за край куреня, майже впритул до обтяженої каменями клітки-пастки, яка висіла, чекаючи на свою здобич. Навпроти нас височіла скеля з піщанистого каменю, і я, ковзнувши по ній поглядом, понад головами воїнів зі списами побачив по той бік хопо невеличку кам’яну будівлю, що стояла на дні глибокого яру. Доти я її не помічав, бо в тому яру чи в ущелині зеленів гайок кактусів, увінчаних червоними пуп’янками, — чи то ягодами, чи то квітками, — і повністю її затуляв.

— В тій хаті хтось живе?

— Ні.

— То вона зовсім покинута? Чи її якось використовують? У нашій місцевості, де розорилося чимало фермерів, на старі будівлі можна натрапити всюди. Але в тій ущелині міг би оселитися хіба божевільний, — сказав я.

Линва, на якій висіла клітка чи то сіть, була примоцована до одвірка, і цар прихилився головою до вузла.

— Хата, про яку ви говорите, призначена не для живих, — сказав він мені, не дивлячись у той бік.