— Он як! То ви капітан, Гендерсон?

— Я не зберіг за собою офіцерського звання. А хочете, я покажу вам свої рубці, величносте? Я підірвався на протипіхотній міні. Треба визнати, мені ще й пощастило. Вибухом мене відкинуло метрів на двадцять. Рубці на стегні не дуже видно, бо вони позападали й заросли волоссям. А поранення в живіт було тяжке. Кишки почали вилазити, і я затулив рану руками й, скоцюрбившись, зумів дочвалати до перев’язочної.

— Ви страшенно задоволені, що з вами сталося таке лихо, Гендерсоне?

Він завжди говорив такі речі, бо на все дивився під несподіваним кутом зору. Я позабував чимало з його висловлювань, але пам’ятаю, він запитав, якої я думки про Декарта. «Ви згодні з його твердженням, що тварина — це машина без душі?» Або: «Як ви думаєте, Ісус Христос і досі формує людські види як модель-зразок? Я часто уявляю собі свої людські категорії — скажімо, смертників, ласолюбів та інших — як вироджені форми людей виняткових: Сократа, Олександра Македонського, Мойсея, Ісайї, Ісуса…» Ось такі несподівані теми виникали в його розмовах.

Він розгадав також, що я вельми своєрідно ставлюся до біди й страждань. І я відразу зрозумів, про що він говорить, коли ми сиділи на жердинах біля колючої стріхи, яка затуляла поміст від сонця, стріхи, схожої на гротескний, сухий, шарудливий і ламкий кістяк. Готуючись здійснити через кілька хвилин свою заповітну мрію, Дафу сказав мені, що страждання — почуття, дуже близьке до обожнювання, а я про це дещо знав. Повірте, я розумів свого друга, хоч якими дивними могли видатися його думки. Бо я справді пишався, я далебі впивався своїми стражданнями. Я був переконаний, що ніхто в світі не вміє страждати так, як я.

Але ми вже не могли поговорити спокійно, бо гамір ставав усе гучніший, лунав уже зовсім близько. Сюрчання цикад здіймалося у височінь прямовисними спіралями, схожими на колони, виплетені з найтоншого дроту. Та ми вже не чули ніяких тихих звуків. Списоносці, які стояли за хопо, підняли ґратчасті ворота, щоб пропустити дичину, сполохану загонщиками. Бо трави в чагарях захвилювалися, як хвилюється поверхня води, коли до неї наближається сіть зі спійманою рибою.

— Гляньте туди, — мовив Дафу.

І показав у той бік, де хопо межувало з урвищем. Там бігли дикі кози із закрученими рогами; а може, то були газелі чи антилопи — напевно я сказати не міг. Попереду мчав самець. У нього були довгі звивисті роги кольору матового скла, і біг він високими нажаханими стрибками, важко дихаючи і крутячи витріщеними очима. Ставши на одне коліно, Дафу пильно вдивлявся в траву, приклавши до очей руку, яка майже затуляла йому ніс. Мала звірота утворювала в траві ніби струмочки. Зграї птахів здіймалися в небо, мов розсипи нотних знаків; вони летіли в бік скель або в ущелину. Антилопи пробігли під нами, лунко цокаючи копитами. Я подивився вниз і побачив дошки, настелені дюймів на шість або вісім над землею. Доти я їх не помічав.