Вона всміхнулася, і це не була силувана усмішка. Вона починала довіряти цьому чоловікові, він їй починав подобатися.

— Ще про одне я подумав,— сказав він.— Ви багато людей знаєте в Кінг-Сіті і його околицях?

— Ні.

— Чув я про в’язальну спицю,— кинув шериф ніби між іншим.— Може так статися, що хтось, із ким ви раніше зустрічалися, прийде сюди. Це ваш природний колір волосся?

— Так.

— Перефарбуйтеся на певний час у брюнетку. Чимало людей бувають на когось схожі.

— А оце? — вона торкнулася шраму своїм тонким пальцем.

— А це просто... дідько, забув слово! Що за чортівня! Ще вранці пам’ятав.

— Збіг?

— Точно — збіг.

Здавалося, шериф скінчив. Він витяг тютюн і папір і скрутив незграбну, кострубату цигарку. Потім дістав сірник, чиркнув ним по коробці й відставив трохи вбік, поки ядуче полум’я не перетворилося з синього на жовте. Його цигарка криво горіла з одного боку.

Кейт спитала:

— Хіба не існує загрози? Тобто, що ви робитимете, якщо...

— Не існує. Гадаю, якби до цього дійшло, я зміг би вигадати щось паскудне. Але я не хочу, щоб ви — ким би ви не були, що б не робили, що б не говорили — заподіяли шкоду містеру Траску і його хлопчикам. Уважайте, що ви померли, а тепер ви зовсім інша людина, і тоді все між нами піде добре.

Він підвівся і пішов до дверей, але раптом обернувся.

— Я маю сина — йому виповнюється двадцять у цьому році, він здоровий, симпатичний хлопець зі зламаним носом. Усі його люблять. Я не хочу, щоб він тут бував. Фей я також скажу. Нехай ходить до Дженні. Якщо він сюди прийде, пошліть його до Дженні.

І він зачинив по собі двері.

Кейт усміхалася, роздивляючись свої нігті.

4