1

День був дуже приємний. Пік Флемон рожево світився на підвечірньому сонці, й Фей дивилася на нього зі свого вікна. З вулиці Кастровіль линуло ніжне дзеленчання дзвіночків на хомутах коней зернової артілі, які спустилися з гір. Кухар гримів начинням у себе на кухні. За стінкою почулося якесь шкряботіння, а потім легкий стукіт у двері.

— Заходь, Ватяне Око,— гукнула Фей.

Двері відчинилися, і на порозі показався скрючений, невеличкий сліпий піаніст; він дослухався до звуків, щоб зрозуміти, де зараз Фей.

— Чого тобі? — спитала вона.

Він повернувся в її бік.

— Я зле почуваюся, міс Фей. Хочу залізти до себе в ліжко і сьогодні вже не грати.

— Ти хворів два вечори на тому тижні, Ватяне Око. Тобі що, набридла робота?

— Я погано почуваюся.

— Ну, добре. Але я хочу, щоб ти узявся за своє здоров’я.

Тихим голосом заговорила Кейт.

— Забудь на кілька тижнів про траву, Ватяне Око.

— Ой, міс Кейт. Я й не знав, що ви тут. Я вже не курю.

— Куриш,— сказала Кейт.

— Добре, міс Кейт, я точно кину. Мені дуже зле.

Він зачинив двері, й вони почули, як він мацає рукою по стінці, щоб знати, куди йти.

— Він казав мені, що кинув,— мовила Фей.

— Не кинув.

— Бідолаха. Які у нього в житті радощі? — зітхнула Фей.