Кейт встала перед нею.

— Ти надто добра. Віриш усім і кожному. Колись, якщо ти не припильнуєш, або якщо я не припильную за тебе, в тебе дах над головою вкрадуть.

— Кому треба у мене красти? — здивувалася Фей.

Кейт поклала руку на пишне плече Фей.

— Не всі люди такі хороші, як ти.

В очах Фей блиснули сльози. Вона узяла з сусіднього стільця носовичок, витерла очі й делікатно промокнула ніздрі.

— Ти мені як рідна донька, Кейт,— промовила вона.

— Я починаю вірити, що так воно і є. Я ніколи не знала своєї матері. Вона померла, коли я була зовсім маленька.

Фей глибоко вдихнула й узялася до справи.

— Кейт, мені не до душі, що ти тут працюєш.

— Чому?

Фей похитала головою, намагаючись знайти правильні слова.

— Мені не соромно. Я тримаю гідний заклад. Якби не я, хтось відкрив би непорядний заклад. Я не завдаю шкоди нікому. Мені не соромно.

— А чого б ти мала соромитися? — здивувалася Кейт.

— Але мені не до душі, що ти тут працюєш. Не до душі — і все. Ти мені як донька. Я не хочу, щоб моя донька працювала.

— Не верзи дурниць, люба,— відповіла Кейт.— Я мушу — тут чи деінде. Я мушу заробляти гроші.

— Ні, не мусиш.

— Звісно, мушу. Де ще я могла б заробляти?

— Ти б могла бути моєю донькою. Ти б могла утримувати заклад. Ти б могла вести справи замість мене і не ходити нагору. Я не дуже здорова, ти ж знаєш.

— Я знаю, що ти здорова, моя бідолашко. А я мушу заробляти гроші.