Він пішов до своєї кімнати, виніс пузату пляшечку чорнила, коротке товсте перо, пачку паперу і конверт і поклав їх на стіл.

— Як ти здогадався, що я хочу написати листа? — здивувався Адам.

— А хіба ви не збираєтеся спробувати написати своєму братові?

— Збираюся.

— Це буде нелегко після такої довгої перерви,— зауважив Лі.

І справді, це було нелегко. Адам кусав і гриз ручку, рот його від напруження кривився. Він виводив якісь речення, відкидав аркуш, брав новий і починав спочатку. Він чухав голову підставкою для ручки.

— Лі, якби я схотів з’їздити у східні штати, ти б погодився побути з близнюками, поки я не повернуся?

— Легше поїхати, ніж написати,— всміхнувся Лі.— Звісно, я залишуся.

— Ні. Я хочу написати.

— А чому б не запросити вашого брата приїхати сюди?

— О, непогана ідея, Лі. Я про це і не подумав.

— Це також привід написати листа, і гарний привід.

Після цього лист вийшов доволі просто, був виправлений і переписаний начисто. Адам уважно прочитав його про себе і поклав у конверт.

«Любий брате Карле,— говорилося в листі.— Ти здивуєшся, отримавши від мене звістку після стількох років. Я багато разів збирався тобі написати, але ти ж знаєш, як ми все відкладаємо на потім. Цікаво, яким тебе знайде мій лист. Сподіваюся, у доброму здоров’ї. Як я розумію, у тебе може бути п’ятеро, а то й десятеро дітей. Ха-ха! Я маю двох синів, вони близнюки. Їхня мати не тут. Сільське життя їй не на користь. Вона мешкає у місті неподалік, і я з нею зрідка зустрічаюся.

У мене гарне ранчо, але, соромно зізнатися, я не надто добре ним розпорядився. Можливо, відтепер усе піде на краще. Я завжди вмів приймати гарні рішення. Багато років я почувався зле. Тепер я одужав.

Як почуваєшся ти, як ідуть справи у тебе? Мені хотілося б з тобою побачитися. Чому б тобі не приїхати до нас у гості? Цей край чудовий, може, ти знайдеш тут собі щось підходяще і схочеш поселитися. Холодних зим тут не буває. Це має значення для таких стариганів, як ми з тобою. Ха-ха!

Що ж, Карле, сподіваюся, ти все обдумаєш і сповістиш мене. Подорож піде тобі на користь. Я хочу з тобою побачитися. Треба багато про що тобі розказати, а писати про це я не можу.

Що ж, Карле, напиши мені листа, поділися всіма новинами в нашому старому домі. Гадаю, багато чого трапилося. Коли старшаєш, головно чуєш, що люди, яких знав, померли. Мабуть, так влаштований світ. Не зволікай з відповіддю, повідом, чи приїдеш у гості.

Твій брат Адам».

Він тримав листа в руці й бачив крізь нього смагляве обличчя свого брата з рубцем на лобі. Адам бачив гарячий блиск його чорних очей, бачив, як щиряться його зуби, як бере в ньому гору безрозсудний, жорстокий звір. Він потрусив головою, щоб відігнати це видіння, спробував пригадати усмішку на тому обличчі. Він намагався пригадати братове чоло до появи рубця, але все це не потрапляло у фокус. Адам схопив ручку і написав нижче свого підпису: «P. S. Карле, я ніколи не відчував до тебе ненависті, хай там що. Я завжди тебе любив, бо ти — мій брат».