— І мені шкода,— сказав Адам.— Ти колись розповідав цю історію Семові Гамільтону?

— Ні. А варто було б. Він цінував торжество людської душі. Такі речі він сприймав як власну перемогу.

— Сподіваюся, вони вибралися туди,— сказав Адам.

— Атож. Коли батько розповідав це мені, я завжди казав: «Дійди до того озера — приведи туди маму — хай на цей раз станеться по-іншому. Хоч один раз хай буде так: ви прийшли до озера і зробили хатинку з ялинкових гілок». Але мій батько на той час уже став справжнім китайцем. Він говорив: «У правді більше краси, навіть якщо ця краса жахлива. Казкарі під міськими брамами викривлюють життя, щоб воно видавалося ліпшим для ледарів, дурнів і слабаків, але це лише збільшує їхні немочі, нічого не вчить, нічого не лікує і не дає серцю злетіти».

— Продовжуй,— попросив Адам, у якого защемило серце.

Лі підвівся, підійшов до вікна і закінчив свою оповідь, дивлячись на зорі, що мерехтіли і коливалися під березневим вітром.

— Невелика кам’яна брила зірвалася з гори і зламала батькові ногу. Ногу йому туго перебинтували і дали роботу для калік — випрямляти цвяхи молотком на каменюці. І через хвилювання чи від праці, неважливо, у матері почалися передчасні перейми. І тоді напівскажені чоловіки оскаженіли остаточно. Один голод загострює другий голод, один злочин перекриває інший злочин, що йому передує, і дрібні злочини, скоєні проти цих зголоднілих чоловіків, спалахнули одним велетенським, маніакальним беззаконням.

Батько почув крик: «Жінка!» — і все зрозумів. Він спробував побігти, але нога під ним знову зламалася, і він поповз зазубленою кручею до дорожнього полотна, де все відбувалося.

Коли він видерся туди, небо затягло тугою, а чоловіки з провінції Кантон розповзалися у пошуках схованки, щоб забути, як люди можуть таке вчиняти. Батько знайшов її на купі сланцюватої глини. Навіть очей в неї не було видно, але рот ще ворушився, і вона казала йому, що робити. Батько нігтями видряпав мене з пошматованої плоті моєї матері. Вона померла на купі глини того-таки дня.

Адам важко дихав. Лі провадив монотонно-співучо:

— Перш ніж зненавидіти тих чоловіків, ви мусите дізнатися ось що. Батько завжди говорив це наостанок: жодна дитина не мала такого догляду, як я. Увесь табір став мені за матір. Оце і є краса — жахлива краса. А тепер добраніч. Я не можу більше говорити.

3

Адам збуджено відсував шухляди, переглядав полиці, піднімав кришки коробок у домі, але зрештою змушений був покликати Лі та спитати:

— Де в нас чорнило і ручка?

— У вас їх немає,— відповів Лі.— Ви роками жодного слова не написали. Можу дати вам свої, якщо хочете.