Лі подивився на чек:

— Ми не домовлялися про відсотки.

— Так краще. А раптом я ще раз звернуся до тебе по борг.

— Не розкажеш, де ти їх роздобув?

— Ні. Поки що ні. Маю одну гарну ідею...— він зиркнув на Абру.

— Мені вже час додому,— сказала вона.

— Власне, вона може знати. Я вирішив зробити це на День подяки, й Абра напевне буде в нас, і Арон приїде додому.

— Зробити що? — спитала вона.

— Подарунок татові.

— А який? — допитувалася Абра.

— Не скажу. Тоді й дізнаєшся.

— А Лі знає?

— Знає, але не розкаже.

— Здається, я ще ніколи не бачила тебе таким... радісним,— промовила Абра.— Здається, я взагалі не бачила тебе радісним.

І в душі її ворухнулося якесь тепле почуття до Кела.

Коли Абра пішла, Кел сів за стіл.

— Не знаю, коли краще віддати йому гроші — до святкового обіду чи після,— сказав він.

— Після,— порадив Лі.— Ти справді їх роздобув?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

— Чесно?