— Тобі слід говорити все, що хочеш. І не треба нічого пояснювати.

Лі знову сів на свій стілець, а Абра просіяла борошно над стейками і відбила м’ясо великим ножем. Тук-тук — «Я б цього не хотіла» — тук-тук.

Лі відвернувся, щоб не збивати її з ритму.

— Він усе робить однаково,— говорила Абра, відбиваючи м’ясо.— Якщо церква — то лише Висока церква. Розповідав, що священикам не слід одружуватися.

— У своєму останньому листі він писав про інше,— зауважив Лі.

— Знаю. Оте було раніше...— Ніж її завмер. На обличчі проступив юний спантеличений біль.— Лі, я для нього недостатньо хороша.

— І що це ти вигадуєш?

— Я не жартую. Він не думає про мене. Він вигадав собі когось, я для нього — тільки оболонка. Я не така — не така, яку він вигадав.

— І яка ж вона?

— Чиста! — вигукнула Абра.— Просто бездоганно чиста. Втілення чистоти — ніколи нічого поганого. А я не така.

— Таких і немає,— сказав Лі.

— Він не знає мене. Він навіть не хоче мене знати. Він хоче отого — отого білого привида.

Лі відламав шматочок печива.

— А тобі він хіба не подобається? Ти ж ще дуже молода, хоча не думаю, що це має значення.

— Звісно, він мені подобається. Я хочу стати його дружиною. Але я також хочу подобатися йому. Тільки як це можливо, якщо він нічого про мене не знає. Раніше мені здавалося, що знає. А тепер я дуже сумніваюся.

— Мабуть, він переживає важкий етап, але це не триватиме вічно. Ти розумна дівчина, дуже розумна. А дуже важко стати такою, як вона, ота, що у твоїй оболонці?

— Я повсякчас боюся, що він у мені побачить щось таке, чого немає в тій, яку він вигадав. Я можу розсердитися. Або спітніти. Або ще якась біда. А він помітить.

— А може, й ні. Проте нелегко жити, як Лілейна Діва, чи Непорочна Богиня, чи всі вони разом. Людям властиво іноді пітніти й негарно пахнути.

Абра наблизилася до столу.

— Лі, я б хотіла...