— Він не пробачив їй того, що вона сказала про ріпу,— засміявся Лі.— Але, Абро, уяви, що він спитав, а вона назвала щось інше, і йому б це сподобалося, і він попросив би добавки. А згодом дізнався би правду. Тоді він і вбити б її міг.

— Це точно. Втім, я гадаю, що Арон потребував матері більше, ніж Кел. Через це, мабуть, він завжди звинувачував батька.

— Чому?

— Не знаю. Просто мені так здається.

— Ти буваєш на людях, правда?

— А що, не треба?

— Звісно, треба.

— Приготувати помадку?

— Не сьогодні. В нас ще трохи лишилося.

— А чим я можу допомогти?

— Можеш просіяти борошно й обваляти м’ясо. Повечеряєш з нами?

— Ні. Я йду на день народження, дякую. Як ви думаєте, він стане священиком?

— Звідки ж я знаю? — здивувався Лі.— Можливо, це просто варіант.

— Сподіваюся, не стане,— сказала Абра і міцно стулила вуста, здивована власними словами.

Лі підвівся, узяв дерев’яну дошку, поклав на неї м’ясо і поставив поруч сито.

— Відбивай тупим боком ножа,— порадив він.

— Знаю.

Абра сподівалася, що Лі не почув тих її слів. Але Лі почув.

— А чому ти не хочеш, щоб він був священиком? — спитав він.

— Мені не слід було цього говорити.