— Не розсипай борошно по підлозі,— застеріг він.— То чого б ти хотіла?

— Це з моїх роздумів. Гадаю, що Арон, оскільки не мав матері, наділив її всіма чеснотами, які тільки знав.

— Можливо. І ти вважаєш, що він їх перевалив гамузом на тебе...— (Абра здивовано поглянула на нього, і її пальці обережно ковзали по лезу ножа).— Ти б хотіла знайти спосіб якось їх скинути.

— Так.

— А якщо тоді він тебе розлюбить?

— Нехай,— відповіла вона.— Я хочу бути собою.

— Не зустрічав іншої людини,— промовив Лі,— яка настільки б загрузла у справах інших, як я. Але я не маю остаточної відповіді на всі питання. Ти відбиватимеш м’ясо чи вже я?

Абра повернулася до роботи.

— Вам не здається смішним, що я така серйозна, хоча навіть школу ще не закінчила?

— Не уявляю, як може бути інакше,— відповів Лі.— Сміх приходить пізніше, як зуб мудрості, а сміятися з себе навчаєшся насамкінець, у шалених перегонах зі смертю, та подеколи і не встигаєш.

Вона відбивала м’ясо дедалі швидше, у несталому, нервовому ритмі. Лі викладав на столі геометричні фігури з п’ятьох сушених квасолин — лінію, кут, коло.

Відбивання припинилося.

— Місіс Траск жива?

Палець Лі на мить завмер над квасолиною, потім упав на неї і перетворив «О» на «П». Лі знав, що вона на нього дивиться. Він міг навіть уявити на її обличчі паніку від поставленого питання. Думки в нього металися, як миша, що втрапила до мишоловки. Лі зітхнув і здався. Повільно обернувся, поглянув на неї і побачив, що його уявлення було точним.

Він заговорив безбарвним тоном.

— Ми багато розмовляємо, проте не пригадую, щоб ми хоч раз поговорили про мене,— він ніяково всміхнувся.— Абро, дозволь я розкажу тобі про мене. Я слуга. Я старий. Я китаєць. Ці три пункти тобі відомі. Я втомився і я боягуз.

— Ви не...— почала Абра.

— Мовчи. Я страшенний боягуз. Я не хочу втручатися в чужі справи.

— Про що це ви?

— Абро, твій батько ненавидить ще щось, окрім ріпи?