У другій половині дня Абра сиділа на кухні з Лі, допомагала йому чистити квасолю або вилущувати зі стручків горох. Іноді вони готували вершкову помадку, і нерідко вона залишалася у них на вечерю, бо не хотіла йти додому, до своїх батьків. Цю тему вона не могла обговорювати з Лі. А ті декілька тем, на які вона могла говорити з батьком і матір’ю, були нікчемні, бліді, заїжджені та ще й почасти навіть брехливі. В цьому Лі також відрізнявся від її домашніх. Абрі хотілося говорити Лі тільки правду, навіть коли вона не була до кінця впевнена, що її слова — правда.

Лі сидів і легко всміхався, його вправні тендітні руки літали у роботі, немов жили своїм окремим життям. Абра не усвідомлювала, що говорить винятково про себе. Й іноді, коли вона говорила, думки Лі віддалялися, потім поверталися, як пес-мандрівник, і Лі час до часу кивав головою і тихенько підтакував.

Йому подобалася Абра, він відчував у ній силу, доброту, а ще й тепло. Риси її обличчя були різкуваті, суворі, і з часом вона могла стати або некрасивою, або дуже вродливою. Лі, занурений протягом її розмов у власні думки, пригадував круглі, гладенькі обличчя своїх співвітчизниць з Кантону, своїх родичок. Навіть якщо вони були худі, личка мали круглі, як повний місяць. Лі мав би подобатися саме такий тип, адже краса мусить бути подібна до нас самих, але це було не так. Коли він згадував китайську красу, то бачив залізні, хижацькі обличчя маньчжурів, зухвалі й невблаганні обличчя людей, які мали владу через незаперечне спадкоємне право.

Абра говорила:

— Можливо, так було повсякчас. Не знаю. Він ніколи не розказував багато про батька. Це почалося відтоді, як містер Траск потрапив... ну, ви знаєте, ота історія з салатом. Арон тоді страшенно розлютився.

— Чому? — спитав Лі.

— Люди з нього сміялися.

Думки Лі повністю повернулися до неї.

— Сміялися з Арона? Чому з нього? Та справа його жодним чином не стосувалася.

— Справді, але він мав таке враження. Хочете знати, що я думаю?

— Звісно, хочу,— відповів Лі.

— Я пояснюю це так, хоча мені ще не все ясно до кінця. Я гадала, що він завжди почувався, сказати б, скаліченим, або неповноцінним,— через те, що в нього не було матері.

Лі широко розплющив очі й одразу ж опустив їх.

— Розумію,— кивнув він.— Як гадаєш, у Кела те саме?

— Ні.

— Тоді чому Арон такий?

— Цього я ще не зрозуміла. Можливо, деякі люди потребують чогось більше, ніж інші, або більше щось ненавидять. Мій батько терпіти не може ріпу. Все життя. Нічого не можна було зробити. Ріпа його дратувала, просто до нестями. Й от одного разу мати розсердилася абощо і приготувала запіканку з ріпи, додала багато перцю, присипала згори тертим сиром, і він став темно-золотавого кольору. Батько з’їв майже половину і тільки тоді спитав, що це таке. Мама відповіла: ріпа, і він жбурнув тарілку на підлогу, вискочив з-за столу і вибіг з кімнати. Схоже, він їй так і не пробачив.