— Вона вчора наклала на себе руки.

Обличчя Адама скривилося, очі наповнилися сльозами. Він спробував щось сказати, але не зміг, затулив обличчя руками і розридався.

— Біднятко моє кохане! — вирвалося у нього.

Квін сидів тихо, даючи Адамові час оговтатися, і невдовзі Адам опанував себе і підвів голову.

— Вибачте, Горейсе,— промовив він.

З кухні зайшов Лі, дав Адаму в руки вологий рушник, Адам промокнув ним очі й віддав Лі.

— Цього я не очікував,— на обличчі Адама проступив сором.— Що мені треба робити? Я її заберу. Я її поховаю.

— На вашому місці я б цього не робив,— сказав Горейс.— Тобто, якщо ви не вважаєте це своїм обов’язком.

І він витяг з кишені заповіт і простягнув його Адаму.

Адам відсахнувся.

— Це... це її кров?

— Та ні. Кров зовсім не її. Читайте.

Адам прочитав оті два рядки і почав уважно роздивлятися папір з обох боків.

— Він не знає — не знає, що вона його мати.

— Ви йому так і не розповіли?

— Ні.

— Господи Ісусе! — сказав шериф.

— Я переконаний,— серйозно почав Адам,— що він не схоче нічого від неї узяти. Пропоную просто порвати цей заповіт і забути. Якби Арон знав, не думаю, що він хоч щось від неї б узяв.

— Боюся, це неможливо,— сказав Квін.— Ми і так робимо чимало протизаконного. Вона мала банківський сейф. Не можу відкрити вам, де я узяв заповіт і ключі. Я сходив до банку. Не чекаючи на судовий ордер. Думав, щось зможе прояснитися...— (Він не розповів Адаму, що хотів перевірити, чи немає там інших світлин).— Так от, старий Боб дозволив мені відімкнути сейф. Ми завжди зможемо це заперечити. Там лежить понад сто тисяч доларів у золотих сертифікатах. Пачки й пачки грошей — нічого, крім клятих грошей.

— Нічого?