— Лише одне — свідоцтво про шлюб.

Адам відкинувся в кріслі. Його знову оповила відстороненість, м’які захисні завіси між ним і світом. Він побачив свою каву і зробив ковток.

— І що ж я, по-вашому, мушу робити? — спитав він спокійно і серйозно.

— Можу сказати лише те, що зробив би я сам,— відповів шериф Квін.— Вам необов’язково дослухатися моєї поради. Я би просто зараз покликав хлопця. Розповів йому геть усе, усе начистоту. Я б навіть пояснив йому, чому не розповідав раніше. Йому — скільки йому років?

— Сімнадцять.

— Уже дорослий чоловік. Рано чи пізно він би все одно дізнався. Краще, якщо він почує все.

— Кел знає,— сказав Адам.— Цікаво, чому вона склала заповіт на Арона.

— Бозна чому. То що ви думаєте?

— Не знаю, тому зроблю, як ви радите. Ви залишитеся зі мною?

— Звісно, залишуся.

— Лі,— гукнув Адам,— поклич до мене Арона. Він уже прийшов додому, сподіваюся?

У дверях показався Лі. Його важкі повіки на мить опустилися, потім піднялися.

— Ще ні. Може, він повернувся до коледжу.

— Він би мені сказав. Знаєте, Горейсе, ми випили чимало шампанського на День подяки. А де Кел?

— У себе в кімнаті.

— Тоді поклич його. Хай прийде сюди. Кел мусить знати.

Обличчя в Кела було змучене, плечі знесилено зігнулися, але вираз він мав напружений, замкнутий, хитрий і злобний.

— Не знаєш, де твій брат? — спитав у нього Адам.

— Ні, не знаю,— відповів Кел.

— Хіба ви не були з ним разом?