— Ні.

— Його вже дві ночі немає вдома. Де він?

— Звідки мені знати? Що, я мушу його сторожити59?

Адам похнюпив голову, тіло його здригнулося, затремтіло. В глибині очей спалахнув неймовірно яскравий синій вогник. Він швидко промовив:

— Можливо, він дійсно повернувся до коледжу.— Губи не слухалися його, і він пробурмотів, як сновида: — Ти не думаєш, що він повернувся до коледжу?

Шериф Квін підвівся.

— Усе, що я маю зробити, може почекати. Відпочивайте, Адаме. У вас було сильне потрясіння.

— Потрясіння... так,— Адам звів на нього очі.— Дякую, Джордже. Щиро вам дякую.

— Джордже?

— Щиро вам дякую,— повторив Адам.

Коли шериф пішов, Кел повернувся до своєї кімнати. Адам відкинувся в кріслі й невдовзі заснув; рот у нього розтулився, і він хропів.

Лі деякий час спостерігав за ним, а потім повернувся до кухні. З-під хлібниці він витяг маленький томик, оправлений у шкіряну палітурку, з якої майже повністю зійшло золоте тиснення,— «Роздуми наодинці з собою» Марка Аврелія60 в англійському перекладі.

Лі протер кухонним рушником свої окуляри в металевій оправі. Розгорнув книжку і погортав сторінки. Він усміхався про себе, свідомо шукаючи розради.

Читав він повільно і ворушив губами, вимовляючи деякі слова.

«Усе триває лише один день — як те, що пам’ятає, так і те, що пам’ятають. Постійно спостерігай, що всі речі відбуваються шляхом змін, і навчися розуміти, що природа всесвіту найбільше полюбляє змінювати речі, які є, і створювати нові речі, подібні до них. Бо усе суще є свого роду зерно прийдешнього».

Лі подивився на кінець сторінки: «Ти невдовзі помреш, але ти не ще став простим, ще не позбувся сум’яття, не втратив сумнівів, що зовнішні речі можуть тобі зашкодити, не сповнився добром до всіх; ти ще не навчився вбачати мудрість лише у справедливих вчинках».

Лі звів очі від сторінки і відповів книжці, як відповів би комусь зі своїх стародавніх родичів:

— Усе правильно. Це дуже важко. Вибач. Але не забувай, що ти також говориш — завжди обирай короткий шлях, бо короткий шлях — природний. То не забувай цього.

Лі перегорнув усі сторінки до титульної, на якій широким теслярським олівцем було виведено «Сем’ль Гамільтон».

Раптом Лі стало дуже легко. Цікаво, чи помітив Сем’ль Гамільтон, що його книжка пропала, чи знав він, хто її украв. Для Лі єдиним чистим шляхом тоді здавалося вкрасти книжку. Йому і зараз було від цього приємно. Він погладив пальцями м’яку шкіру палітурки і знову поклав книжку під хлібницю. І сказав сам собі: